– Він може!
– Він не може!
– Він їде!
Я втиснула педаль гальма у підлогу і з жахом спостерігала, як на круг перед нами вирулює здоровенний автобус з «гармошкою», що мало не в’їхала мені в лобове скло. Пріоритет руху був у мене, але кого це цікавить у Франції? Йому треба — і він їде. Це було одне з 1000 транспортних кілець, які нам довелося подолати під час подорожі. Особливо полюбляють їх архітектори у Нанті й на захід від нього, аж до Атлантичного океану.
Зі мною була мама й середній син, Мишко, тож вільно висловити свою думку з цього приводу я не могла, довелося сформулювати кучеряво, як годиться у Франції:
«Цей ваш Ле Корбюз’є, крім циркуля й штопора, нічого в руці не міг утримати, тож перепивши поганого бордо вирішив помститися жителям Нанту й накрутив для них кіл на кожному перехресті!»
Виїхавши з міста, я зітхнула з полегшенням: нарешті, провінція без шаленого трафіку і дибільних розв’язок! Але рано зраділа: в селах повсюди лежачі поліцейські, що підкидають задок «Звіра» й усіх, хто сидить у салоні, якщо хоч трішки перевищиш 30 км/год.
На трасі обмеження 110-130, і є час повтикати у пейзажі й червоні маки, якими прикрашені узбіччя, або троянди, висаджені на роздільній смузі.
Все, що ми бачили у французьких комедіях — правда, але це ще не все. У карколомній подорожі, метою якої було обігнути Париж по найбільшій кривій і відвідати гору Сен-Мішель, ми побачили Францію різноманітну: пихату і домашню, провінційну й урбаністичну, на узбережжі Атлантичного океану й у долині Луари. Було і страшно, і смішно, й абсурдно, але ніколи не нудно. Франція складається з 99 департаментів, і за 11 днів ми об’їздили з десяток їх (Ельзас-Нормандія-Бретань-Долина Луари-Бургундія-Ельзас) за маршрутом Страсбург-Мец-Реймс-Ам’єн-Руан-Етрета-Гавр-Кан-Мон-Сен-Мішель-Нант-Невер-Діжон-Орлеан-Кольмар:
Формат «роуд тріп» передбачає пересування на машині (у нашому випадку, Beast, або Звір, маленький джип Сузукі Ігніс) і ночування в орендованих квартирах або на кемпінгах. Ми з мамою ночували в наметі на даху машини, а Мишко — у наметі на траві.
Франція — це країна кемпінгів. Просто подивіться, скільки їх біля містечка Кан, що неподалік від гори Сен-Мішель, де житло коштує від 260 євро за ніч. Ми ж зупинялися на ночівлю за 23–28 євро: у цю ціну входить машина, 3 людей, 2 намети й інколи електрика.
Перед подорожжю я прочитала книжку «Кемпінг для чайників» і відкрила для себе такі моменти, що можуть і вам стати у нагоді:
- Найкращі кемпінги у Франції — муніципальні. Вони фінансуються містом або селом, і влада слідкує, щоб травка була підстрижена, у душі була гаряча вода, а у прийомній — привітні люди. Так воно й було: до того ж, вони найдешевші, а в останньому навіть був фен і опалення у душовій, що при +6 зранку було дуже доречно!
- Кемпінги дуже різні, краще не бронювати заздалегідь, а під’їхати й подивитися, звертаючи увагу на такі речі, як сусіди, якість покриття (чи не витоптана до стану грязюки трава) й наявність гарячої води у душі. На практиці, ми були під вечір такі зморені, що нам було все одно, і просто бронювали найближчий варіант.
- Слід виходити з того, що не буде мила для рук, засобу для миття посуду і туалетного паперу. Це все у нас було із собою, і ще пральний порошок, гель для душу, шампунь і рушники. Все це нам знадобилося також і в орендованих квартирах, де часто не було того чи іншого, а то й усього одразу. В одному місці я спитала: «А як ми в карти гратимемо без стола? Може, принести з машини складний?»
«Це ще нічого, – розповідав Юрко після подорожі з Льокою та дітьми півднем Франції. – В одній із квартир не було постільної білизни й довелося їхати за 110 км в Ікею й купувати 4 комплекти. А в іншому місці з мене запросили 200 євро застави за якийсь сарай! При цьому, картку вони не приймали, а стільки готівки в мене не було».
Ми слухали й співчутливо кивали головою: все було нам знайоме. В останньому місці ночівлі, в Аденкурі майже на кордоні з Швейцарією, господар вимагав прислати ID-картку, без якої відмовлявся сказати код до скриньки з ключами. Я вела автівку, тож не могла відволікатися: Мишко розрулював це питання через booking, електронну пошту і WhatsApp. Весь час щось не складалося: то не було інтернету, то файл не проходив на пошту. Нарешті, питання вдалося розрулити, коли ми вже стояли на порозі приміщення.
Всього ми ночували 4 рази в орендованих квартирах (від 60 до 87 євро за ніч на трьох осіб) і 6 разів на кемпінгах. Їли 1 раз на день у ресторані, а в інші рази скуплялися в супермаркетах і готували сніданок і вечерю самі. Відкриттям для нас став «Леклерк», про який ми нічого не чули в Німеччині. Це мережа магазинів, де можна купити все — від курки-гриль до автівки — із заправками, ресторанами і салонами краси. Почавши із Франції ще в кінці 40-х років, вони захопили поступово ринки Іспанії, Португалії і навіть Польщі! В Німеччину, вочевидь, цю мережу не пустили. Маленькі й величенькі «Леклерки» є повсюди, навіть у селах і містечках (скоріше, біля них). Ціни, зокрема на продукти й пальне, дешевші ніж деінде, вибір пристойний і найближчий магазин десь поряд, за рогом. Скупаються там в основному місцеві, туристів ми не бачили. Є спеціальні каси, де обслуговують лише вагітних або приймають лише чеки, але місцеві показали нам жестами, щоб ми не парились і просто йшли на вільну касу. Взагалі, люди нам траплялися дуже привітні, які намагалися хоч якою мовою пояснити нам, що паркуватися в місті на вихідних можна безкоштовно або показували на карті, де знаходиться найближчий відкритий ресторан.
– Сьогодні вівторок, отже, працюють лише бари, – пояснював нам бармен, що неспішно протирав склянки за стойкою, – Марі, що у нас сьогодні відкрите? – звернувся він до завсідниці, що пила аперо за столиком біля вікна.
Та знизала плечима. «Може, в Мішель? Ні, у неї сьогодні вихідний».
Лице в бармена прояснилося і він дістав із шухляди брошурку:
– Ось, це чудовий ресторан неподалік, але він працює з 16:00! Якщо ви голодні, можете пообідати в бістро в центрі.
Ми подякували, доїхали до центра містечка Ансені й прифігіли. Перед нами був: а) середньовічний замок, б) чепурний парк на набережній Луари і в) затишний винний погрібець, де нас нагодували стравами смачної французької кухні не за всі гроші світу. А, головне, там не було натовпу туристів, як в інших розрекламованих місцях.
Ансені маловідомий, на відміну від замку Шанонсо, куди туристів привозять автобусами, тож краще під’їжджати о 9 ранку, до відкриття. Відомий він тим, що Генріх II подарував його своїй фаворитці, Діані де Пуат’є, яка була на 20 років старшою за нього, а після смерті короля відібраний дружиною, Катериною Медичі. Протягом кількох століть Шанонсо опікувалися в основному жінки, через що він називається «Дамський замок». Під час Першої світової війни тут був госпіталь, де доглядали більше 2000 поранених.
Крім основної будівлі, що розкинулася через річку Шер, каплички й господарчих споруд, до комплексу входять виведений під лінієчку французький сад, зарослий англійський сад-ліс, лабіринт, аптечний город і ферма XVI сторіччя, де пасуться віслюки з давньогрецькими іменами. Фотографувати Шанонсо можна нескінченно, що ми й робили разом із 3000 іншими туристами.
Це був один із небагатьох сонячних днів на шляху. Сен-Мішель, до прикладу, був похмурим і епічним — і це було єдине місце, де нам довелося сплатити за паркування, і то — одразу 14 євро! Натомість у ціну входив човниковий автобус: до гори ми йшли 35 хвилин, а назад їхали автобусом безкоштовно. Марно й казати, що парковка на 4000 місць, коли ми повернулися, була забита машинами.
Сама гора, яку від континенту відділяє приливне море, містична й загадкова. У капличці, вирізаній просто у скелі, ми помолилися за скорішу Перемогу України — Архангел Михаїл, що є покровителем Києва і поборником диявола, обіцяв прийти на допомогу.
На виході з каплички сиділа стомлена жіночка із собачкою і стояла Жанна Д’Арк, яка тут повсюди. Містичне і смішне у Франції невіддільні одне від одного.
A propos Жанни Д’Арк, яку французи засудили до страти через те, що вона носила штани, а потім зробили національною героїнею й небесною заступницею Франції. Нам не пощастило у тому, що ми потрапили на її свята, що тривали кілька днів, а то й тижнів у середині травня. В місцевій газеті я прочитала, що в Руані на минулі свята приїхало 150 тисяч туристів — і цього разу ми опинилися у вирі подій. Через місто крокувала процесія, учасники якої були одягнені в середньовічний одяг, грали на волинках і трубах і вигукували у натовп запальні слова, яких ми не розуміли.
Центр міста був перекритий, на паркінгу висіла табличка «Не працює», а на набережній, що залишалася єдиною проїзною частиною, сталася аварія й вантажівка перегородила всі лінії в обох напрямках. Довелося задкувати у провулочок і городами (а точніше мостом, на якому велися роботи) дістатися острова посеред Сени, де і залишити Звіра в надії, що його загрозливий вид і намет на даху відстрахає жителів місцевого гетто. Проводивши Жанну в останню путь, ми зайшли у Руанський собор, що зустрів нас прохолодою і зібранням кардиналів.
Перед виходом із собору вирував середньовічний ринок, на якому проводили мастер-класи для дітей із давніх мистецтв і продавалися вироби ручної роботи. Поївши квіш із фланом, ми повернулися на міст, де знайшли Макрона.
Кинутий хазяйкою заєць став нашим дорожнім талісманом і супроводжував нас протягом усієї подорожі. «Щось Макрон сумний, а ну, посади його ближче до нас!» «Та, він буде у карти підглядати!» «Треба б його випрати, може, в океані?» «Ні, м’які іграшки не люблять солоної води». «Дорогий, ми приїдемо не самі. З нами буде Макрон!» «Нічого, у мене знайдеться місце для нього у підвалі».
Так ми розважалися дорогою, аж поки не доїхали до Етрети, від якої в нас перехопило подих, а в мами вибило землю з-під ніг.
Далі буде…
