Наразі проблема багатьох, хто намагається здійснити Каміно, полягає в тому, що висадка у вихідному пункті на маловідомому або непопулярному маршруті може бути серйозною подорожжю самою по собі. Тому я просто запропонував би вважати це однією з жертв, які доведеться зробити під час проходження Каміно.
Коментар із обговорення на туристичному форумі
Не зробивши ще ні кроку на Шляху, я спітніла вже на етапі планування – не було швидкого і зручного варіанту добратися з Кобургу до Ферроля. Довелося давати кругаля (довжиною 600 км) через Мадрид, потім пертися через всю країну хоч і швидкісним, але потягом, щоб аж на третій день опинитися у місці висадки, Ферролі.
За три дні до вильоту нас – мене, мою сестру Ольгу, яка замовляла квитки на літак для мами, й саму маму – почав бити мандраж. В новинах тільки й говорили, що про страйк Райянейр. Я з острахом дивилася на екран телевізора, де йшли новини: до страйку приєдналася Бельгія, Іспанія, Франція… Україна та Німеччина поки що ні, тож можна очікувати, що виліт все-таки буде. А дзуськи! За день до відльоту Ольга написала мені, що рейс Франкфурт-Мадрид скасували через страйк, тож вона перепланує подорож для мами з Києва через Стамбул, де тій доведеться просидіти всю ніч в аеропорту. А що ж з моїм літаком? Жодних новин. Із відгуків розлючених пасажирів дізналася, що Райянейр може прислати СМС з повідомленням про скасування за дві години до вильоту. А може й поставити пасажирів перед фактом «ноу-гоу» просто в аеропорту, біля гейту. Про всяк випадок я кинулася шукати варіанти Б і В. Таких не було, або ж вони були дуже дорогі – 500-700 євро в одному напрямку, та й то, летіти б довелося через якийсь Куала-Лумпур, і вся подорож зайняла б 15-20 годин. З відчаю я перевірила навіть бла-бла-кар – і що ви собі думаєте, якийсь відчайдух якраз збирався виїжджати з Тернополя до Нюрнберга і далі до Ферролю, і мав навіть 2 вільні місця в машині. Але очікуваний час подорожі складав 25 годин, а з урахуванням часу проходження українсько-польського кордону то й всі 40.
– Чого вони вирішили робити страйк саме сьогодні? – скаржилася я Ханнесу 28 вересня. – Що їм заважало застрайкувати завтра чи в будь-який інший день року?
– Тому, що вони знали, що ви з мамою летите саме сьогодні, – терпляче пояснював мені Ханнес, ледь стримуючись, щоб не бовкнути: «А я казав!»
В цю мить мій телефон тренькнув, сигналізуючи про СМС. Я прожогом кинулася до нього, відкрила повідомлення: «Ваш рейс XYZ2345 скасовано». Всередині все обірвалось – все, подорож закінчилась, навіть не розпочавшись. Я нікуди не лечу, бо інших варіантів не має. Стоп, а що це за літак такий? Це ж не мій виліт! Номер свого рейсу я вивчила напам’ять, перевіряючи його кожні півгодини на вебсайті Нюрнберзького аеропорту. Виявилося, повідомлення стосувалося маминого вильоту, який і справді скасували, а мій начебто ще був на порядку денному.
Я швидко зібрала речі, і ми виїхали до аеропорту. Виліт все затримувався і я не знала, полечу чи ні. Німецько-іспанська юрба пасажирів не знала так само, і ми уважно дослухалися до кожного оголошення: ось рейс Райянейр на Мальту, пасажири якого вже шість годин чекають вильоту, відкладено на невизначений термін. А наш? Німці знизували плечима і ввічливо перекладали іспанцям англійською, про що саме йдеться в оголошеннях. «Ви можете взяти на гейті форми для подачі скарги, але воно вам нічого не дасть, тож сидіть спокійно».
Нарешті, після годинного очікування, гейт відкрили й посадка на літак почалася. Доки ми не злетіли, я не могла повірити своєму щастю, що лечу, і подорож таки відбудеться. Місце забронювала біля вікна і спочатку пожалкувала, бо воно було давно не мите й брудне. Але все ж таки давало таку-сяку розвагу: спочатку спостерігати за тим, як двоє співробітників аеропорту неквапно і безтурботно кидають багаж пасажирів, які пожалкували заплатити за пріоритетну посадку 7 євро, на стрічку транспортера, якою речі потрапляють до черева літака. Потім дивитися, як літак повільно здіймається над хмарами і помилуватися веселкою над ними. Спостерігати, як неквапно сідає сонце, яке в Німеччині вже зайшло, – але ж ми летимо на захід. І, нарешті, побачити під собою довгоочікувану Іспанію. Нарешті, знизу з’явився Мадрид, схожий на морську зірку. Перше враження найвірніше, і перше, що спало на думку: Іспанія схожа на маму – велика, тепла, лагідна, хоч і трохи безалаберна, але завжди готова прийняти тебе таким, як ти є. Ця думка підтвердилася подальшими подіями…
В Мадриді було несподівано спекотно: +28 і сухо, тоді як в Нюрнбергу +14 і дощ. Я ще раз спітніла, коли намагалася розібратися в мадридському метро: що означає напис на головному вагоні «Три оливки»? Куди воно їде? Виявилося, що це назва станції, а мені потрібне в «Нове міністерство», де треба робити пересадку, щоб доїхати до вокзалу. Загалом поїздка з аеропорту до головного вокзалу, який так не називався, а натомість іменувався «Шамартін», обійшлася у 7,50 євро. Мені це здалося задорого. Так і вийшло – мамі та сама подорож обійшлася без пересадки у 3,50, а можна було б і зовсім не платити, якби ми показали білети на залізницю. Про все це ми дізналися вже на зворотному шляху. На шляху ж туди хотілося лише добратися до готелю і впасти в ліжко.
Готель біля вокзалу нагадував багатоповерховий гуртожиток – люди входили й виходили, заселялися й виселялися, товклися у вестибюлі й заполонили всі столи в кафешці на терасі. Коли я дісталася готелю, на годиннику було вже 22.30: столичне нічне життя тільки починалося. Я зайшла за мамою, залишила речі в номері, і ми пішли до міста поїсти. Знайшли якусь китайську кафешку, замовили лапшу з яловичиною — однієї порції нам вистачило на двох — і прогулялися нічним Мадридом.
Район центрального вокзалу, як і зазвичай, шумний, діловий а, у випадку столиці Іспанії, ще й знаходиться в стадії розбудови — поряд із солідними хмарочосами нескінчені паркани будівельних майданчиків. Обійшовши один із них, ми несподівано потрапили знову на привокзальну площу, де купка молоді влаштувала імпровізовані танці. Це було одним із наших перших вражень від Іспанії – танці й співи траплялися на кожному кроці, з будь-якого приводу, а часто і без нього. Наступного ранку, о сьомій, ми були вже на вокзалі і снідали в кафе справжнім хамоном із домашнім хлібом і кавою. Порадував напис «Chai Latte Macchiatto» й система, коли гроші не передаються з рук в руки, а кладуться в таку спеціальну машинку, яка їх «з’їдає», а потім видає здачу. Поки ми розбиралися із замовленням і я вчилася говорити «зума де наранха» — вираз, який кожного дня ставав нам у пригоді й означав смачнющий і недорогий апельсиновий сік, — пристойний на вид дядечко продемонстрував відвідувачам кафе імпровізований танок із пісенькою. Схоже, він продавав квитки на вечірню виставу, але о сьомій ранку, серед пасажирів з багажем і вокзальної суєти це виглядало сюрреалістично і водночас дуже розрадливо: немов потрапив із ділової зустрічі на ранкову виставу в дитячому садку. Всі сміялися і плескали в долоні. Ми допили смачну каву (без чаю) і пішли на перон.
Поїзд відійшов пунктуально — щоправда, трапився казус, і наші місця були зайняті пасажиркою з дитиною. Вияснилося, що у них інший вагон, куди ми їх і відправили, а самі сіли коло панорамних вікон і всю дорогу протринділи про те і про се. Сім годин промайнули непомітно, і ми своїм очам не повірили, коли побачили Атлантичний океан. Він був лагідний і привітний на вигляд, як котеня.
Ферроль — колишнє місце висадки англійських рицарів-хрестоносців, які йшли від нього пішки до Сантьяго, щоб припасти до мощів Св. Якова й попросити його благословення перед черговим хрестовим походом, — тепер є портом НАТО й величеньким містом, в якому проживає 70 тисяч мешканців. Місто вирізняють:
- Пошарпані будівлі і розкішні пальми
- Скляні еркери і французькі вікна, хоча сонця тут стільки, що від нього доречніше було б ховатися за жалюзі, як в Італії
- Будівлі в стилі модернізму і соцреалізму
- Затишні парки
- Вузенькі вулички, що йдуть до порту
- І широкі площі
Після того, як ми поселилися в готелі Альмендра, ми насамперед відшукали церкву, в якій назавтра (в неділю) треба було прийти на ранкову месу й поставити нашу першу печатку в паспорт пілігрима. Центральний собор Св. Франциска виявився далеченько, тож ми знайшли неподалік від готелю невелику затишну церкву, що знаходилася якраз біля початку Шляху.
З чим ми ще зіткнулися у Ферролі, і що нас супроводжувало на всьому шляху в Іспанії, це вулиця Реаль, собаки й хутра у вітринах магазинів, на які було дивно дивитися, зважаючи на +30 і 14 годин сонця на день. Із собаками ми познайомилися першого ж дня: вони зустрічалися нам повсюди, по два-три рази за прогулянку, так що до наступного дня ми вже знали їх всіх, а вони знали нас. Але що найбільше нас вразило (неприємно), це звичка іспанців робити сієсту с 13.00 до 20.30, коли відкриваються ресторани. Це ще гірше, ніж в селі Свиноїди (перейменовано, заради краси вимови, у Рожни-2), біля якого в мами дача, і де перерва в сільпо із 13.00 до 17.00. Шансів поїсти (а ми не їли із самого Мадриду, тобто, від сьомої ранку) не було, і ми вже готові були купити булочки в панадерії, з якої смачно віяло свіжовипеченим хлібом, коли мама помітила дітей, які вибігали з якоїсь кафешки.
- Якщо є діти, має бути й їжа, — філософські зауважила мама, на дачі в якої влітку тусуються вісім онуків й один правнук.
І точно! Діти нас не підвели. Кафешка виявилися італійською – а італійці не дурні поїсти, і не будуть чекати заходу сонця, щоб це зробити. На радощах ми замовили мамі лазанью, а мені – невиразну страву під назвою «суміш № 4». Біда з італійськими кафешками, що вони «для своїх», тож меню в них навіть не іспанською, а просто мовою Да – і роби з ним, що хочеш. Я сподівалася, що вгадала, і мені принесуть зараз щось середземноморське, автентичне і дієтичне. Щось таке ввижалося з авокадо, морепродуктами і зеленим салатом. Ага. Офіціантка принесли тацю смаженої картоплі, на якій красувалося два здоровенних засмажених яйця і два шматки бекону в паніровці.
Офіціантка, помітивши стурбований вираз мого обличчя, принесла мені ще одну тацю, трохи меншого розміру, з майонезом, кетчупом та соусом «цезар». Ех, згорів сарай – гори і хата, я залила картоплю кетчупом, щоб мало не здалося, і втоптала все те за добру душу.
І правильно зробила, як показав досвід. Бо на другий день у вигляді «континентального сніданку» нам подали одну каву, один сік й один круасан. Щоправда, величенький, але пустий всередині. Й на цій підзаправці нам прийшлося йти перші 17 км через Неду до Фене.
Етап 1, 17 км, Ферроль-Неда-Фене, готель «У сепара»
Вийшли ми бадьоренько, після такого собі сніданку й натхненої ранкової служби, й пішли шукати перший стовпчик із зірочкою та стрілочкою.
Цього ранку ми зустріли перших пілігримів, потренували привітання «Буен Каміно!» й, у супроводі собак та їхніх хазяїв, пішли шукати міст через Феррольску затоку. Мене не здивувало б, якби ми його не знайшли. Проблема була в іншому – ми знайшли забагато мостів! І жоден з них не був залізничним, як було вказано в довіднику.
– Ханнес мене приб’є! – скаржилась я мамі. – Переплутати автомобільний міст із залізничним – це треба вміти.
Одначе, саме так і сталося. Міст, який був нам потрібен, був закритий на ремонт – і саме це намагався нам пояснити темпераментний іспанець, який приєднався до нас (непрохано) на феррольській набережній і супроводжував нас аж до автомобільного мосту.
«Якщо їх не зупинити, іспанці будуть готові довести вас за ручку до самого Сантьяго, — радив німецько-іспанський розмовник, — тож ставте конкретні питання: «Де знаходиться Каміно? Куди саме треба звернути (ліворуч, праворуч)?»
Проблема була в тому, що я не могла зрозуміти нічого із водоспаду слів, який вилив на нас іспанець. Зрозуміла тільки, що щось представляє собою велике свинство, яке не позначено розміткою. Про що саме йдеться мені стало ясно лише потім, коли ми помилилися мостами. Заткнути пельку іспанця шансів не було, тож я подякувала йому, ствердно кивнула кілька разів, підтверджуючи, що ми все зрозуміли, і впевнено пішла на автомобільний міст, перед яким стояв вказівник «Fene – 10 km».
Інстинкти водія спрацювали, і навіть те, що біля нього не було стовпа, мене не зупинило. Як і те, що собаки містичним чином закінчилися. «Їх і не має тут бути, – заспокоювала мене мама, – хто ж гуляє з собакою автомобільним мостом?» Натомість, на ньому було повно людей, які ловили рибу.
Бельгієць, якого ми зустріли на мосту й який, на щастя, говорив англійською, розповів нам, що раніше нічого в цій затоці не можна було ловити, та й купатися – годі думати, через забруднення. Але з тих пір, як ЄС почав виділяти Іспанії гранти (перший грант – пропили, другий грант – витратили до пуття), в затоці почали ловити рибу й купатися. Він, щоправда, ще вагається, хоч і живе тут вже 16 років (а, може, саме через це). Жінка у нього померла від раку, а сам він пройшов шлях Св. Андрія, бо шлях Св. Якоба, на його погляд, надто розрекламований і комерціалізований.
– І ще, ви йдете неправильно, – просвітив він нас. – Я вам покажу правильний напрямок.
І він справді пішов з нами до самої Неди (5 км), і попрощався з нами біля місцевого бару, де на нього вже чекали друзі.
Оскільки наближався час сієсти, бельгієць запросив нас підкріпитися перед дорогою, та ми вирішили йти далі, щоб встигнути ще сьогодні до Понтедеуме, де збиралися переночувати. Але не так сталося, як гадалося. По-перше, мамині сандалі, які добре показали себе в паломницьких переходах по рівнинній Україні, виявилися непридатними для гористих рельєфів іспанської Галиції. По-друге, одного круасану на сніданок виявилося недостатньо, щоб пройти 20 км, і маму заскочила зненацька гліпоглікемія: різке зниження рівню цукру в крові через значне фізичне навантаження і недостатнє харчування. Довелося терміново шукати житло поблизу, і гугл показав варіант у Фене. Пенсіон «А Сепа» (я прозвала його «У сепара», щоб краще запам’ятався) знаходився у промисловій зоні, куди ми доплентали з останніх сил. Поки я роззиралася довкола, поряд з нами зупинилася стара волга (або щось на неї схоже, на розпізнання марки не було сил), з якої виліз дядько в підтоптаному спортивному костюмі, і спитав, чи не пенсіон ми шукаємо. Я відповіла, що так, але ми знайдемо самі, дякую. Він зітхнув, взяв наші рюкзаки, закинув їх до багажника і запросив в машину. Я спочатку вагалася, але потім розгледіла жінку на передньому сидінні. Виявилося, що це був сам хазяїн пенсіону з жінкою. Дорогою він пояснив мені, що взагалі-то пенсіон із рестораном було зачинено до весни, але для нас зробили виключення. Нас довезли, поселили, показали, куди завтра йти, поставили печатки в паспорти пілігрима і взяли всього 30 євро за кімнату на двох. І за весь пенсіон загалом, бо ми отримали від нього ключі з вказівкою зранку залишити їх у дверях. Ми перепочили трохи і пішли у місто де, як і завжди вдень, панувала сієста. Ресторан, на який вказав гугл, був закритий, і ми цілком інтуїтивно знайшли італійське кафе, в якому замовили тортилью з бокалом вина ріоха. Тортилья – це іспанський омлет із картоплею, що не раз ставав нам у нагоді: недорогий, швидко готується і дуже поживний. Відсвяткувавши перший день паломництва, ми дібрались до пенсіону і рано лягли спати.
Висновок першого дня: Остерігатися гіпоглікемії! Завжди мати з собою солодкі батончики або цукор, і як тільки-но з’являться симптоми зниження цукру в крові (втома, запаморочення, потемніння в очах), одразу з`їдати один чи два.
Етап 2, 27 км, Фене-Понтедеуме-Міньо, пенсіон «Ля теразза»
День почався з того, що ми заблукали. Ні, не так — день почався з того, що я в повному обмундируванні, в куртці і з важким рюкзаком, бігала сходами на третій поверх кілька разів. Бо:
1. Треба було закрити номер і залишити в ньому ключ.
Це ми зробили і спустилися вниз, де поцілували зачинені вхідні двері. Ой, лишенько!
2. Я біжу нагору, дістаю ключі з двері номеру, спускаюсь вниз, відчиняю вхідні двері.
А що тепер? Не залишиш же ключі просто так в дверях стирчати? Ще й райончик такий, не дуже благонадійний – залізниця, промзона і таке інше.
3. Зітхаючи, дістаю ключі зі вхідних дверей, наказую мамі їх притримати, щоб не закрилися, біжу на третій поверх, вставляю ключі в двері номеру й спускаюсь вниз. Місію виконано! Ще не ступивши ані кроку на сьогоднішньому шляху, я вже захекалась.
А потім ми заблукали.
Загалом дітлахи і дорослі з радістю вказували правильний шлях, але о восьмій ранку, коли ми вибралися на дорогу, навкруги нікого не було – всі вже пішли до школи та на роботу або ще спали. Ми пройшли вже кілометра півтора вгору і не бачили жодної стрілки. Поряд із нами зупинився спортивний дядечко, критично оглянув мамин рюкзак, і повідомив дві новини, що насправді були не такими вже й новими: ми не туди йдемо, й у мами надто важкий рюкзак. Ще він сказав, що ми можемо скористатися Correos – поштовою службою, яка доставить нашу поклажу в наступний пункт призначення. Але ми відмовилися і попросили показати, як пройти до Каміно. Він провів нас до найближчого перехрестя, показав шлях на мигах і, для вірності, ще намалював зігінзуг у путівнику. Ми подякували, попрощалися і пішли правильним шляхом. Другий день нас супроводжували коти і городи з брюсельскою капустою. Одного з котів ми побачили біля пластикового баку для сміття і сприйняли це за знак. Зробили зупинку, мама дістала речі, які їй не були потрібні й обтяжували, й акуратно поклали на бак. Пішли далі і невдовзі побачили двері «Карітас» — благодійної організації, що збирає речі для бідних — під якими хтось вже залишив пакет із одягом. Тож, сподіваємося, і мамині сандалі зі штанами стали комусь у нагоді.
Потихеньку сходило сонечко, освітлюючи пальми і гарбузи.
Було вже близько дванадцятої, а ми ще сьогодні не їли. Несподівано ми вийшли на заправку, на якій якраз снідали дальнобійники й інші пілігрими – і з радістю приєдналися до них. Нам дуже хотілося спробувати саме іспанських страв, бо до цього нам щастило лише на італійську кухню, що було трохи дивно, зважаючи на те, що ми вже четвертий день в Іспанії. Недовго думаючи, ми тицьнули пальцем в блюдо дня й отримали отаке одоробло:
Згадалася порада з туристського форуму: «Їж все, що трапиться на шляху. Воно тобі стане у нагоді!» І ми впоралися, хоч і не одразу – десь півгодини пішло на те, щоб все здолати.
– Не хочеш ще моєї каракатички? Дивись, яка гарнюня, можна і з лимончиком! – припрошувала я маму
– Ні, дякую, я не знаю, як своїх позбутися, – скаржилася мама, намагаючись здолати чергове кільце кальмару.
Нарешті, ми впоралися і, тішачи себе думками про величезну кількість споживаного білку, що стане нам у нагоді, вирушили далі.
Але до міста ще треба було дійти. Поки що ми йшли вгору і вниз уздовж нескінчених океанських заток, насолоджуючись видами сіл, лісів і городів із брюсельською капустою на тлі неба й океану.
Зненацька, серед всієї цієї ідилії, виникла дилема:
Ми його благополучно провалили, пішовши наліво і давши трикілометрового крюка. Зате вдосталь наспоглядалися океану.
Нарешті, на горизонті з’явився Кабанас.
Кабанас, попри своє ім’я, виявився привітним і мальовничим містечком. В ньому ми зробили перерву на каву, апельсиновий сік, тістечка й роботу. Бо клієнти наздоганяли мене, де б я не йшла, — телефон безперервно надсилав від них імейли. Довелося сісти в затінку, дістати ноутбук і годинку попрацювати, поки ноги відпочивали від безперервних підйомів і спусків.
Перепочивши, ми пішли далі, через міст у напрямку Понтедеуме.
На тому боці затоки на нас чекали мальовничі вулички. Які всі вели нагору! На ту саму трикляту гору, яку ми з острахом споглядали на підході до Кабанасу.
Стало зрозуміло, чому іспанці роблять сієсту: по обіді нічого не хочеться, лише сісти або лягти в холодочку й не вставати, поки сонце не зайде. Було дуже спекотно і сонце світило так сильно, що хотілося вдягти ще одні темні окуляри. До того ж було так сухо, що у нас порепалися губи. Добре, що я дозаправила наші баклажки в кафе водою, бо зневоднення – ще гірше від гіпоглікемії. Дорогою нагору нас підбадьорювали жіночки, які вивішувалися з вікон, свистіли, привертаючи нашу увагу, і вказували шлях.
Коли стало зовсім скрутно, ми зустріли дідка років дев’яноста, який неквапно, але ствердно, йшов собі нагору. Видно було по ньому, що робить він це кожного дня. Респект!
Далі почалися евкаліптові ліси. Дихалося в них напрочуд легко! Мені спало на думку, що тут добре було би відкрити курорт для астматиків — океан, евкаліпти й сосни. Також багато будинків буна продаж і в оренду, або й просто занедбаної землі. Відкрити такий курорт було б здорово як для хворих, так і для місцевої економіки.
Завезені у XIX сторіччі евкаліпти майже витіснили сосни й ялинки, але вони ще зустрічаються вряди-годи. Що нас іще здивувало, так це великі плантації папороті, що не лише росте повсюди в лісі, як густий підлісок, але й займає цілі поля й луки біля селищ. Ми бачили, як її скошували й заготовляли – цікаво, що з неї виробляють?
Вода й апельсиновий сік у термоконтейнерах. Тут же можна присісти, випити за здоров’я волонтерів, і подякувати їм, залишивши пару євро в скринці й допис в їхньому інстаграмі (адреса написана на контейнерах).
Годинник з GPS розрядився, і було неясно, куди йти далі. Нас наздогнав і перегнав дядечко з собакою: собака то підбігала до мами й лащилася до неї, то бігла назад до хазяїна. На кожному повороті він чекав нас (і собаку), щоб переконатися, що ми слідуємо правильним шляхом. За весь час він не сказав ані слова, що дивно для іспанця. Так мовчки він довів нас до міста Міньо, прослідкувавши, щоб ми не заблукали.
В самому Міньо було легко зорієнтуватися, і ми одразу же знайшли пенсіон, де домовилися про окремий номер.
Висновки другого дня: Після обіду йти рази в два важче, ніж зранку. Йти нагору рази в три важче, ніж йти по рівному чи з гори. Для наступної подорожі на південь слід купити вазелінову помаду для губ і дуже темні окуляри від сонця.
Далі буде! Початок тут, продовження тут
