Португалія: тепла латка на серці. Шлях Рибака-2: містичний Порту

Найтупіший мандрівник, який подорожує, кращий від наймудрішого мандрівника, який сидить удома.

Монгольске прислів’я

До жодної подорожі я не готувалася так погано й безалаберно, як до цієї. За пару днів до вильоту я завантажила список речей для Дунайського походу. Оскільки ночувати ми збиралися у недорогих пенсіонах, половина барахла була непотрібна. Тож я повикидала палатку, спальник і газовий балон, і зраділа, що рюкзаки будуть важити лише 4–5 кг, а не 8–10, як зазвичай. Однак, це була чи не єдина добра новина. Шойно я спробувала завантажити треки Шляху Рибака до годинника з GPS, як виявилося, що зробити це неможливо – він їх не бачить! Чому? Полізла на Амазон, почитала відгуки від інших і от що дізналася:

1. Годинник «Том-Том», що вірою і правдою прослужив мені більше 4 років, давно вже не випускається і фірмою не підтримується.
2. Німці перестали сваритися на нього ще у 2020 році й понакупляли собі щось інше.
3. Альтернативні варіанти коштують від 500 до 1000 євро!

Часу було обмаль, тож довелося швидко проаналізувати, які годинники з навігацією є у наявності і не за космічною ціною. У фінал вийшов японський Suunto 9 за 296 євро. Часу на його освоєння не було, тож я просто залила до нього треки і вирішила опановувати по ходу справи. Це було, звісно, помилкою, через яку ми з Борисом неодноразово блукали у дюнах на узбережжі океану й у кам’яних джунглях португальских міст.

Всі інші підготовчі заходи — читання звітів про походи, перегляд тематичних фільмів, фізичні тренування — все те, що зазвичай приносить не менше радості, ніж сам похід, було проігноровано за браком часу, сил і бажання. Виїжджали, тобто вилітали, як є, в тому, що було, докупивши лише походні штани за 13,99 євро в «Алді» напередодні вильоту:

А ще ж були «коронні» правила, про які я геть забула! Та й усі забили на коронавірус після 24 лютого. Але він не забув про нас: на той момент у Німеччині реєструвалося більше 200 000 випадків на добу! Всім по фіг (зняли навіть вимогу носити маски у супермаркетах), а от португальцям — ні.

Перед вильотом я вирішила перевірити, чи не діють, бува, якісь обмеження на в’їзд? І дуже вчасно, бо певні правила були: причому, не з боку Німеччини, як зазвичай, а з боку авіакомпанії та португальскої влади. Треба було зробити тест, що діяв лише 24 години, і заповнити форму на в’їзд від міністерства охорони здоров’я Португалії. За 2 години до вильоту зробили аналіз: ура, негативний! Втім, про щеплення і результати тесту ніхто не питав, а от Passenger Locator Form — на кожному кроці. У багатьох пасажирів її не виявилося, тож довелося їм витягати мобільні і швидко реєструватися на сайті Міністерства охорони здоров’я Португалії. А потім чекати кілька годин підтвердження, бо португальці нікуди не поспішають, особливо у неділю.

Зазвичай тихий, «домашній» нюрнберзький аеропорт, що нагадує Жуляни, де у літак сідаєш, як у маршрутку, вирував людьми. Німці зраділи зняттю карантинних обмежень після двох довгих коронних років і були готові летіти куди завгодно, аби тільки не лишатися вдома на 2 тижні пасхальних канікул.

– Я теж із чоловіком і донькою лечу до Єгипта, – радісно повідомила мене косметичка, до якої я забігла зробити брови й вії за день до вильоту.

– Вам пощастило — цього року там не буде росіян.

Вона щасливо розсміялася.

Мені ж було шкода летіти і полишати все, як є. Особливо біженців. Як вони будуть без мене? Але що поробиш — назад дороги немає, треба летіти. Інакше пропадуть білети на 420 євро, заброньоване на першу ніч житло в центрі Порту за 83 євро і проплачена екскурсія за 70 євро. Це те, що я встигла організувати ще у січні 2021 року, коли в мене було натхнення і час розроблювати плани на 2022 рік. Я навіть повісила візуалізаційну дошку 1 лютого, на китайський новий рік Тигра, яку вже 25 лютого готова була зняти і дати по макітрі тому, хто ці візуалізаційні дошки придумав.

Рейс затримався всього на годину, але цю годину ми наздогнали, коли перетинали часовий пояс.

Так далеко на захід я ще не літала, тож з цікавістю розглядала засніжені гори внизу. Що воно таке? Швейцарія й Альпи? Чи Іспанія й Піренеї? Або ж Франція і те, й інше? Яка різниця! Головне, що не за кермом машини і не треба кружляти серпантинами. Якось уже довезе нас симпатичний молодий пілот, якому теж хочеться жити. І тут з-під крила винирнув великий, масний, переливчастий, як луска сардини, Океан.

Й одразу — річка, яка впадає в океан. Коли бачиш таке вперше в житті, це справляє незабутнє враження. Величава, спокійна ріка завершує шлях, який вона розпочала за 900 км звідси в Іспанії, текла неспішно через весь Іберійський півострів, щоб, нарешті, впасти в обійми океану.

Якось одразу після цього літак сів, ми поаплодували хвацькому пілоту, вийшли на аеродром — і в лице пахнуло океаном. Й одразу трішки попустило, напруга спала, а натомість виникла цікавість: де ми? Як тут живуть люди? Як приймуть нас?

Якщо коротко: в Португалії все організовано добре, але не до кінця. Тож доводиться «дороблювати напильником» по ходу справи:

Задача	Проблема	Рішення
Зайти до будинку, парадні двері якого закриваються на код.	Отриманний від хазяйки код невірний.	Почекати, поки хтось вийде, притримати двері і зайти.
Зробити каву.	Розмір капсул не підходить для кавоварки.	Розрізати капсулу ножем, висипати вміст у чашку і зробити «каву по-польські».
Прийняти душ.	З-під нещільно закритих дверей вода витікає аж у вітальню.	Дати по макітрі Борису і наказати витерти оте все неподобство рушниками.

В останньому випадку задача ускладнювалася тим, що в усій шикарній квартирі з трьома окремими спальнями (кожна із окремим санвузлом) була лише одна розетка: біля самої підлоги у вітальні. Я поклала на підлогу всі наші пристрої для зарядки (трійник був у нас із собою) і пішла розпаковувати речі. Справившись, вирішила перевірити, чи не відходить кабель і чи телефони заряджаються. І з жахом побачила, що до них підтікає величенька калюжа, розміром із Дору, яка впадає в Атлантичний океан.

«Що ти там робиш? — заволала я до Бориса, який мився в душі. — Ану вимкни швидше воду і біжи сюди з рушником витирати це неподобство!»

Переляканий Борис вискочив із ванни, як Пилип із конопель, і став завзято протирати підлогу. А я, поклавши телефони на стілець, пішла дивитися, що там таке у ванні. Виявилося, що син був не винний. Дизайнери шикарної сучасної душової не продумали злив: він був на одному рівні з підлогою, а його решітка ще й виступала над нею! Довелося підіпхати двері рушником і звести банні процедури до мінімуму.

Сяк-так упоравшись із потопом, ми пішли спати. А вранці зібрали речі і пішли в центр міста, де о десятій ранку на нас чекала екскурсовод Оля.

Найбільше вразили нас чайки, пальми і фасади будинків, викладені керамічною плиткою ручної роботи «азулежу».

Природа була не менш вражаючою, ніж архітектура. У нас, нагадую, ще лежав сніг, і напередодні було таке:

А вже наступного ранку ми опинилися в такому місці:

Плюс Португалії № 1: якщо хочеться потрапити до тропіків, не виїжджаючи за межі Європи, це один із недорогих і привабливих варіантів.

Щоправда, з погодою в Порту нам не пощастило. Щойно ми зустрілися з Ольгою і пройшли кілька кварталів до видового майданчика, як небо почало насуплюватися.

– Знаєте, чим відрізняються чайки від бакланів? Перші білі, а другі — сірі, – пояснила нам Ольга. – В Порту їх так багато, що нікого не здивує, якщо ти зайдеш до кафешки або магазинчику і попросиш води відмити послід, що звалився на тебе з неба. А щоб захистити фасади будівель, на бильця балконів саджають штучних ворон або голубів.

На відміну від Лісабону, який був ущент зруйнований 1756 року внаслідок землетрусу і цунамі, Порту не постраждав. Місто стоїть на гранітних скалах, які довелося підривати динамітом, щоб пробити тунелі. Через це метро було тут побудовано лише у 2005 році. Все інше збереглося максимально автентичним.

З’єднує два береги міст, збудований учеником Ейфеля Теофілом Сейрігом у 1886 році. Ця інженерна споруда була названа на честь короля Луіша І, який, проте, полінився приїхати з Лісабону на урочисте відкриття. Через що мстиві жителі Порту зняли частину напису — титул короля «дом» — й офіційна назва “Ponte Dom Luís I” перетворилася на неофіційну «міст Луіша І».

Місто повне цікавинок — і нам пощастило з Олею, що родом із Чернівець і живе в Порту вже 16 років, яка нам встигла показати більшість із них, незважаючи на погану погоду.

– Португальці дуже віруючі і забобонні, – пояснила Ольга. – В магазині церковного приладдя продаються різні частини тіла, зроблені з воску. Найдешевший язик — лише 1 євро. Покупаєш те, що у тебе болить, відносиш до церкви і кладеш до фігурки святого. Кажуть, помагає! Тільки треба знати, до якого саме святого звертатися. Якщо дівчина хоче знайти коханого, вона йде до Св. Антонія. Але щоб знайти чоловіка на все життя, треба звертатися до Св. Йосипа.

– Футбол — це тема № 1 для обговорення. І коли влаштовуєшся на роботу, то тебе завжди питають, за який клуб ти вболіваєш. І спробуй тут здогадайся, за кого боліють вони! У мене через це дві співбесіди зірвалися, – скаржилася Оля.

– Тема № 2 — це кулінарія. Скоро буде свято Св. Хуана, на яке традиціно смажать сардини, як у нас шашлики. До середини червня вони якраз нагулюють жирок, тож їх виловлюють і влаштовують велике свято з ходою і народним гулянням, що закінчується феєрверком.

Спеціалітетами Порту вважаються тістечка «паштель де ната» (корзиночки із заварним кремом), варення й мед у тюбиках і, звісно, портвейн.

– Тема № 3 — це вино. Є спеціальні дегустаційні кімнати, де можна записатися на безкоштовну дегустацію різних вин. Але краще, щоб це за вас зробив хтось із місцевих, бо туристам можуть налити просто соку з бузини.

Винайшли портвейн випадково: вино погано переносило перевезення морем, тож до нього додавали бренді, щоб дорогою до Англії не скисло. А везли його туди португальці, скориставшися слушним моментом: Англія запекло воювала з Францією і ввела заборону на французькі вина. У 1756 році маркіз де Помбал — той самий, що відбудував Лісабон після розрухи, — ввів офіційне маркування. Після цього портвейн з винограду, вирощеного у долині річки Дору, набув міжнародного визнання.

Все це ми слухали, відхекаючись і долаючи черговий підйом від порту Порту до центру міста.

Загалом, місто заслуговує щонаймнше двох днів. Але ми змерзли і того ж дня виїхали автобусом до Лісабона, на 350 км південніше.

Початок дивіться тут