Каміно-2018. Гран фіналє.

Етап 3, 15 км, Міньо-Бетанзос, гуртожиток «Каса де пескадерія» («Рибна лавочка»)

Третій день шляху був переламним – провідники закінчилися, ми втягнулися в рутину багатоденного пішого походу й уперше переночували в загальній кімнаті гуртожитка разом із 30 іншими хропунами-базікалами-дверима грюкалами. Від цього дня наш щоденний розпорядок виглядав таким чином:

7.00 – підйом, вмивання, збирання речей

7.30 – вихід у місто

8.00 – кава

8.30-12.00 – перша частина маршруту

12.00-13.00 – перерва на обід і відпочинок

13.00-16.00 – друга частина маршруту

16.30 – заселення до гуртожитку (готелю)

16.30-18.00 – перепочинок

18.00 – вихід у місто, пошук супермаркету і ресторану, закупи на другий день і вечеря.

20.00 – повернення до гуртожитка (готелю), читання, робота (в моєму випадку), перегляд фільмів на комп’ютері

22.00 – відбій

У Міньо нам пощастило з ранковою кавою — ми потрапили до автентичної дрогерії: маленької крамнички, де продають газети, журнали й тютюнові вироби, стоять ігрові автомати 80-х, по телевізору йдуть ранкові новини, а за прилавком сидять завсідники, п’ють каву і розмовляють з продавцем-барменом-господарем. Було дуже затишно і якось по-європейськи: відчувалось, що в цьому закладі так ведеться роками, якщо не десятиріччями, — люди перед роботою заїжджають сюди випити кави, купити ранкових газет, дізнатися свіжі новини й обговорити їх із господарем крамнички. Відчуття було, немов ми потрапили у кіно і дивимося фільм невідомою мовою й без субтитрів, в якому, однак, і самі граємо певну роль. В цьому випадку — туристів-споглядачів, але ми б з радістю залишилися пожити в цьому припортовому місті деякий час. Тим більше, що поряд із крамничкою був супермаркет з не дуже приємною назвою «Гадіс», але із разючим вибором риби й морепродуктів.

До супермаркету ми зайшли, щоб купити чогось на дорогу. Нам стало зрозуміло, що нічого не їсти з ранку до вечора з такими фізичними навантаженнями не можна, а оскільки з 13.00 починається сієста і все закрито, то треба мати щось із собою.

Дари моря були вибором № 1 для обіду. Разом із апельсиновим соком, що за якістю не поступався фрешу (ба, був навіть смачнішим!) та «домашнім» хлібом пообідати в затишному місці серед лісу обходилося в 3,25 євро на двох. Такі екзоти, як каракатиці у власних чорнилах і кальмари під гострим соусом, коштували в супермаркеті 1 євро за консерву, а в ресторані — 25 євро за страву.

Гуртожиток, куди ми прибули у другій половині дня, був колишнім рибним магазином, тож цілий день пройшов у нас під знаком риб.

До Бетанзосу ми йшли через заповідник, створений під егідою ЄС і галіцийської хунти.

Серед знаків того дня були дерево й квітучий кущ, що символізують собою перехрестя шляхів.

І магічний кіт, підсвічений сонцем

Коти супроводжували нас і цього дня, чекаючи на перехрестях і поворотах, щоб переконатися, що ми йдемо правильним шляхом. Дорога йшла евкаліптовими лісами уздовж узбережжя океану і складалася з багатьох підйомів і спусків, що на жаргоні мандрівників звуться «тягунами».

Нарешті, дісталися Бетанзосу, що вітав нас стрічками і прапорцями, почепленими над вулицею.

І веселими човниками на каналі

Старе місто, хоч і спорожніло на час сієсти, було напрочуд красиве

Ми видерлися на останній підйом – до гуртожитку, кинули рюкзаки біля двоповерхового ліжка, перепочили, і пішли шукати, де б поїсти. В довіднику я прочитала, що після обіду працює лише дьонерна, де і замовила ламачун — турецький лаваш із шаурмою всередині.

• Може, візьмемо до неї салатика чи картопельки? – спитала мама.
• Ні, нам вистачить, ось побачиш.

Ламачун виявився ще більшим, ніж я думала – ми сиділи над ним із півгодини, та й то не доїли. Щоб його перетравити, довелося перейти в режим сієсти аж до вечора, переміщуючись від однієї лавочки до іншої, спостерігаючи перехожих: місцевих, туристів і паломників. Над нами вивищувався дивний пам’ятник братам-емігрантам, які виїхали з Іспанії до Аргентини, а потім повернулися, щоб інвестувати в рідне місто. Один із братів розмовляє телефоном – і навіть відомо, про що: домовляється, щоб викуплене ним поле передали місцевому юнацькому футбольному клубу.

Було добре на якусь часинку помінятися місцями з місцевими – найчастіше ми йдемо, а вони споглядають, зайнявши найкращі місця в партері, як-от ці дідки на фото. Але рівно о 13.00 вони здіймаються (зграйкою) й вирушають додому на сієсту. Саме час зайняти їхні місця й поспоглядати.

Ті, хто багато подорожують, знають цей феномен: майже в кожному місті, де буваєш, хочеться залишитися пожити подовше. Так було і з нами – особливо в Бетанзосі, чарівному й гостинному галіційському містечку.

Парадокс Шляху — хочеться одночасно залишитися в певному місці, «протягнути момент», і разом із тим щось всередині підштовхує йти далі, не зупинятися, поки не досягнеш мети. Тож і ми встали, нарешті, з лавочки й вирушили до гуртожитка, дорогою зайшовши до супермаркету й затарившися їжею та напоями на завтра.

Висновок третього дня — принцип витривалості, сформульований американським письменником Джошем Біллінгсом: «Будь як поштова марка. Не відлипай від чогось, поки не досягнеш пункту призначення».

Етап 4, 25 км, Бетанзос-Лейра, готель «Барейро»

Четвертий день був днем плутанини. Тільки-но кочове життя налаштувалося й увійшло в певний ритм – як тут же все переплуталося й змішалося до купи. Ранок почався з того, що мама щедро насипала бідним пілігримам в цукорницю солі. А я, чекаючи її за столиком у столовій гуртожитку, дослухалася до розмов навкруги.

– Сподіваюсь, ви забронювали вже житло в Опіталь де ля Брума на сьогоднішню ніч? Бо я ледь встиг останню кімнату в пенсіоні замовити, більше місць ніде не було – всі гуртожитки переповнені. Кімната на трьох, так що можете до нас підселитися за потреби, — припрошував гарною і чіткою англійською спортивного китайця, який жував банан, не менш спортивний швед – тато огрядного неспортивного, вже зранку спітнілого сина.

– Дякую за запрошення, але не треба, я в спальнику переночую, — чемно відповідав китаєць.

Я хутко дістала телефона і почала в паніці шукати вільну кімнату на booking.com. Таких не було — справді, останній номер було заброньовано сьогодні вранці. «Хай йому грець! — думала я, — От тобі й пілігрими! Все порозбирали — а як же одна із заповідей Каміно: «Не бронюй наперед?» Та де там, кожен думає лише про себе. Довелося і мені, попросивши маму зробити нам ще по філіжанці кави (без солі!), швидко шукати на карті, що там ще є поряд з тим триклятим Опіталем. Проблема була в тому, що неподалік від нього, в О Мезон до Венто, зустрічаються два варіанти Шляху – той, що йде від Ла-Корунья і наш, феррольський. Отже, народу стає вдвічі більше, і місць на всіх не вистачає. Я швидко забронювала одну з останніх кімнат готелю в Лейрі, що був неподалік, і з полегшенням видихнула. На годиннику було вже 7:55 – о 8-й треба було з гуртожитку виселятися, бо він закривався на прибирання до 14.00. Вийшовши на вулицю, ми були вражені тим, що:

1. О восьмій ранку надворі ще темно.
2. Дуже холодно – довелося натягти рукавиці.
3. На нас чекав папараці.

Не знаю, с ким сплутав нас фотограф, але він попросив нас попозувати біля входу до гуртожитка, на перехресті й нижче по вулиці.

• Ханнес мене вб’є, — скаржилася я мамі. – Він скаже, що ми для порно-журналу фотографувалися.
• Не вб’є, скажеш йому, що на нас було шість шарів одежі, включно із рукавичками!

Нас це так розсмішило, що ми зігнулися навпіл і зайшлися гучним сміхом на холодній, безлюдній вулиці. Папарацці був у захваті і безперервно клацав камерою з великим об’єктивом. Нарешті, відсміявшись, ми помахали йому рукою і пішли вже знайомими вулицями й площами на вихід з Бетанзосу.

Схід сонця ми зустріли серед соснового лісу.

Пізніше, на привалі, до якого ми були добре підготовлені закупами в супермаркеті напередодні, до нас долучилася пара голодних російськомовних туристів. Жінка, хоч і викладала іспанську, не знала або не зважала на традицію сієсти, тож вони були не готові до того, що все буде до вечора закрите.

• Як же так, – скаржилася вона, – тут стільки туристів ходе, могли б хоч кафешку якусь відкрити! Так ні, нікому нічого не треба і поїсти ніде.

Її супутник, бувалий турист, набрав яблук дорогою і запевняв, що їм їх до вечора вистачить. Жінка все одно була невдоволеною. До того ж, вона була не в найкращій формі і весь час відставала, так що її більш спортивному супутнику доводилося на неї чекати. Я згадала іншу пару – італійців, з якими ми вже другий день поспіль час від часу стикалися. Вони нагадували героїв фільму «Розлучення по-італійські», в якому герой Мастрояні намагався вбити свою жінку, яку йому обридла і з якою він не міг розлучитися за законами того часу. З «нашими» італійцями все було навпаки: жінка була молодшою і йшла жвавіше, тоді як чоловік весь час відставав і шкутильгав. До того ж, іще й хропів вночі, як бензопила за роботою. Жіночка весь час йому дорікала, а ввечері, коли він вкладався спати, телефонувала подружці і базікала з нею годинами на тему того, як їй не повезло з таким бовдуром жити, та ще й таку складну дорогу з ним ділити! «А може, ти його навмисне підбила із собою йти, ще й важкого рюкзака нести, сподіваючись, що не дійде?» – мстиво думала я, длубаючи клавіатуру поряд із нею – мені треба було працювати, а не слухати оту італійську балаканину, з якої все одно майже нічого було незрозуміло.

Проте, на Шляху трапляється ще й не таке. Хапе розповідав про те, як зустрів стару монахиню із Бразилії, яка страждала на задишку й тяжку хворобу серця. Настоятелька монастиря наказала їй пройти французький Каміно з важким рюкзаком, попередньо застрахувавши нещасну на випадок смерті на велику суму. Бідна старенька монахиня ледь пересувала ногами і йшла не більше кілометра на годину. Через кілька днів після зустрічі Хапе дізнався, що її забрали до лікарні з інфарктом, а після того, як вона трішки оговталася, відправили літаком до Бразилії.

Тільки-но я згадала про італійців – а осі і вони.

• Дуро, дуро! – радісно вітала мене італійка.

Добре, що я вчила в універі латинь, тож зрозуміла, що йдеться не про мій IQ, а про ківі на автобусній зупинці.

Напевно, до нас їй стрівся той російськомовний дурист, що пробував їх обірвати, і йому вона теж намагалася пояснити, що цього робити не можна, бо плоди ще тверді.

Цього дня у нас був екватор — половина шляху — який ми зустріли серед кукурудзяного поля.

Було дуже спекотно і дорога йшла весь час вгору. Мама втомилася, але нас гріла (вірніше, освіжала) думка про те, що Лейро уже близько. Однак, коли ми нарешті добралися до нього, виявилося, що це маленьке село без жодних ознак готелю, ба навіть бару. Годі було й казати, що все було закрите і на вулицях ані душі – сієста. Я передивилася ще раз замовлення на booking.com і вияснила, що йдеться про іншу Лейру – з «а» на кінці, яка була ще за 16 км від тієї Лейри, де ми були! Посадивши маму на автобусній зупинці і знайшовши на стовпі телефон таксі, який не відповідав (сієста!), я почала обдзвонювати всі служби перевезнь, знайдені гуглом в радіусі 30 км. Нарешті, додзвонилася до вантажних перевезень, і за нами приїхав цілий мікроавтобус, в якому могла б розміститися група туристів. («Може, він прийняв нас по телефону за багатих американок і на всяк випадок вислав цього слонопотама?» – подумала я). Як би там не було, за 20 хвилин ми були на місці — коштувало нам це 30 євро, але воно того вартувало. Таксист на радощах пообіцяв нас завтра довезти до самого Сантьяго, за потреби, але ми вирішили більше не жулити й телефоном, нашкрябаним на клаптику паперу і тицьнутим мені у руку, не скористалися.

Після заселення і відпочинку ми пішли шукати супермаркет. Від всієї цієї плутанини хотілося випити славетної Ріохи й розговітися після попередніх двох місяців утримання від алкоголю. В пошуках маркету, що «має бути десь поруч», ми дійшли до другого кінця села, яке протягнулося вздовж залитої сонцем вулиці. Шукати затінку було марно, тож ми хутенько допленталися до останньої хатки, біля якої сиділа бабуся і лущила кукурудзу. «Супермеркадо?» – спитала я її з надією. «Ні-ні, ви не туди йдете, вертайтеся назад і коло готелю побачите супермеркадо». Блін! Прийшлось теліпатися по сонцю назад. Повернувшись до готелю, ми двічі обійшли навколо нього, вишукуючи магазин, поки нарешті не здогадалися, що квадратна прибудова, яка виглядала так, начебто була закинута й занедбана ще 70-лохматого року, і є супермаркет. Ролети на вікнах і дверях були спущені додолу й притрушені порохом, жодної вивіски видно не було, але інших кандидатів на горде звання сільпо поблизу не спостерігалося. Тож ми сіли в затінку – щоправда, не на підлогу, підпираючи стінку і спустивши крислатого мексиканського капелюха до підборіддя, — а в кафешці неподалік, замовили каву, й терпляче очікували закінчення сієсти. О пів на п’яту з-за стійки бару неквапно піднявся молодий парубок і почимчикував до прибудови. Так само неквапно і поважно відкрив ролети, двері, і сів за касу. Ми ще не осягли місцевого дзену, тож хутенько піднялись і поспішили до супермаркету, поки він не закрився. Годі й казати, що годин роботи на ньому не було. “Espero verde” – «сподівайтесь на зелене світло», як написано на іспанських світлофорах. В супермаркеті вибір не вражав: не «Сільпо», і навіть не «АТБ», але все необхідне було, навіть штопор для вина. Хліб нам, правда, довелося попошукати, бо він мальовничо розлігся на великій дерев’яній дошці між оливками і хамоном і нагадував скоріше інсталяцію чи натюрморт, оформлений для вітрини в рекламних цілях. Не вистачало тільки підвішеного зайця й пари фазанів. Жестами ми показали хлопцю, скільки нам відрізати, і протягнули картку для розрахунку. Терміналу для банківських карток у нього не було, і він пішов з нами на рецепцію готелю, де відсканував картку. Двері супермаркету в цей час були відчинені, і всередині нікого не було. Він навіть касу не закрив! Оце пофігізм левел 80! Нарешті, скупившись на вечерю і завтрашній день, ми піднялись до себе і влаштували невелику домашню вечірку – із сиром, морепродуктами, домашнім хлібом, вином і шоколадом. Бракувало, на мій смак, лише солоних огірків – але вони були дорогущі, щось 3,50 євро за маленьку 150-грамову баночку. Подивившись пару серій прикольного англійського серіалу «Як вести себе пристойно», ми пішли спати.

Висновок четвертого дня: принцип “Connecting steps” («безперервних кроків») не завжди і не всюди працює. Інколи можна й під’їхати таксі або громадським транспортом до готелю або гуртожитку, якщо іншого виходу немає.

Етап 5, 23 км, Лейра-Сігуейро, гуртожиток «Каміно Реаль»

Довгі штани, випрані у рукомийнику напередодні ввечері, не встигли висохти. Добре, що на мені були ще й підштанники, тож значного дискомфорту це не завдало. Поснідали ми вже стандартним круасаном із кавою в компанії далекобійників. О сьомій ранку життя в ресторані готелю несподівано вирувало – заселялись і виселялись люди, шофери вантажівок заходили на філіжанку кави і вранішню балачку з барменом. Надворі ще було темно. Ми залишили ключі від номеру на стойці рецепції – чекати на вічно відсутнього порт’є не стали – і вийшли під зоряне небо, в ранковий туман над полями. До першого стовпа нам довелося пройти кілометра три, бо вчора добряче відхилилися від маршруту. Зате, коли ми його побачили, радість наша була безмежною, немовби зустріли втраченого любого друга.

Тим часом, на дворі розвиднілося, йти стало веселіше, і я фотографувала все, що впадало в око.

В Західній Німеччині, колишній ФРН, у будь-якому селі завжди є дві церкві — католицька і протестантська. В Іспанії церква завжди одна – католицька. І в ній ніколи немає святої води, на відміну від німецьких церков. Принаймні, влітку і восени, коли спека й все пересихає – може, взимку хоч є?

Цікаво, від кого хрест – від злодіїв чи від птахів? Чи просто на всякий випадок, щось типу страхування від будь-якого форс-мажору, включно із цунамі, падінням речей із літака і падінням самого літака на зерносховище?

Кругла штука на даху — це цистерна для води. Часто вони стирчать просто серед ділянки, немов водяні башти (якими вони насправді і є).

Хтось виставив старого матраца на смітник – пілігрими, що йшли перед нами, на повному серйозі обговорювали, чи не взяти його з собою і не зекономити на ночівлі в гуртожитку. Сподіваюсь, вони цього не зробили, бо гуртожиток «Каміно реаль» виявився чудовим!

По-перше, за 5 євро нам випрали і висушили всі брудні речі, по-друге, сієста в ньому була не страшна – до послуг пілігримів холодильник і «все, що знаходиться на столі» — фрукти, хліб, джем і таке інше. Ми і пообідали, і поснідали там, а от на вечерю пішли до ресторану – бо був якраз мій день народження.

Проте, одну штуку одягу довелося таки прикупити. Я не взяла із собою купальника, а мені кортіло зануритися в Атлантичний океан через два дні. Довелося зайти в першу-ліпшу азіатську крамничку типу «Все за три гривні» і купити спортивний бюстгальтер зі штанцями в надії, що вони проканають за купальник. І що сказати – ці дві дешеві (і, головне, легкі!) речі викликали у мене таку шалену радість, яку я відчувала востаннє, мабуть, коли купувала новий «Рено». Коли довго йдеш в одних і тих же речах перспектива надягти щось нове несамовито радує. Ввечері відзначили моє 45-річчя Ріохою в компанії знайомих туристів, яких випадково перестріли в ресторані. Вчителька іспанської зізналася, що дуже шкодує, що не може здійснити цю подорож зі своєю мамою, яка померла кілька років тому. Поряд сиділи паломники з усього світу й пили за здоров’я одне одного й за мир у всьому світі.

Висновок п’ятого дня: люди зустрічаються нам на Шляху не просто так.

Етап 6, 17 км, Сігуейро-Сантьяго ді Компостела, гуртожиток «Ла Креденціаль»

Останній етап був напружений – частина його проходила через «Зачарований ліс», в якому, за легендою, живе зла відьма.

Славиться він тим, що навіть треновані люди ламають тут ноги на рівній дорозі, не дійшовши 5–6 кілометрів до цілі – Сантьяго ді Компостела. Відчуття насправді моторошне від цього місця, й хочеться його проминути якомога швидше.

В самому Сантьяго повно статуеток цієї відьми – не знаю, що в них хорошого, – ми були раді, коли вийшли нарешті з лісу і дісталися міста.

Потік пілігримів, що не вщухав від Сігуейро, перетворився на натовп на вулицях міста, досягши апогею на площі біля собору Св. Якова.

В офісі паломників натовп упорядкувався і перетворився на довжелезну чергу за Компостелою. Мама притомилась після важкого переходу, сиділа і розглядала паломників в черзі, ось таких:

А я поволі просувалася вперед, роздумуючи, чому після досягнення мети відчуваю розчарування. Чого насправді очікуєш, досягши кінця Шляху? В усякому разі не того, що доведеться 2,5 години стояти в черзі за Компостелою, навіть якщо вона є довідкою про відпущення всіх гріхів. Коли приходиш у велике, гамірне місто після багатоденного переходу лісами й полями наодинці зі своїми думками й лісовими духами, відчуття таке, немов попав на ярмарок у базарний день. Довкола людно, шумно, торгують всім, чим завгодно – а хочеться побути наодинці з собою, усвідомити момент прибуття. Крім того, нам не повезло із гуртожитком – після затишного й приватного «Реалю», «Ля Креденсьяль» здавався стайнею – душові кабінки були відділені від туалетів шторками, через що підлога в туалеті залита водою й зачовгана гумовими капцями. Кімнати вщерть заповнені ліжками і відділені одна від іншої проходами без дверей. На кухні все було платним – за користування плитою теж треба було платити! Вранці нам довелося заварювати розчинну каву в мікрохвильовці, бо чайнику не було. Навіть дивно, що рейтинг цього гуртожитку на букінгу такий високий: 8,5 зірок із 10. «Накрутка», – сказали б мої діти.

Висновок шостого дня: ніколи не бронювати одне місце на дві ночі. На наступну, останню нашу ніч в Іспанії, я замовила недешевий, але центральний готель «Універсал» біля Собору.

Етап 7, 10 км, Сантьяго-Фіністера-Сантьяго, готель «Універсал»

Наскільки неприємним був попередній день у Сантьяго, настільки ж неочікувано приємним виявився день у Фіністері, маленькому містечку на узбережжі Атлантичного океану. Спочатку ніщо не сповіщало, навіть навпаки: напередодні на автовокзалі нам відмовилися продати квитки до Фіністери, а в день виїзду несподівано полив дощ. От тобі й купання в Атлантичному океані! Натомість, довелося діставати водостійкі чохли для рюкзаків.

Колишнє рибацьке селище вирізняється розмальованими фасадами, котрі, однак, давно потребують фарбування. Містечко Фіністера виявилося дивакуватим, але напрочуд дружнім. «Ола, перегріно!» – лунало тут і там від місцевих жителів, а в кафешці з видом на гавань, куди ми зазирнули зігрітися горнятком кави, було напрочуд тепло і приємно.

Трішки зігрівшись і підбадьорившись, ми пішли годувати чайок і голубів.

Погодувавши чайок і позбавившись баласту, ми почимчикували на гору. Дорога петляла між мальовничими бухточками з одного боку й сосновими лісами на скелях з іншого.

Нарешті, ми дісталися маяка – і на небі розвиднилося.

В паломників є давня традиція – дійшовши до мису Фістера, спалювати на ньому пару зачовганих черевиків, що пройшли Каміно, разом із будь-яким іншим непотрібним мотлохом. Через все більш популярну тенденцію захисту довколишнього середовища цей звичай стає дедалі непопулярний, проте спалене ганчір’я трапляється між камінням тут і там.

Ще одна, екологічно чиста паломницька традиція говорить, що слід взяти камінчик з дому, нести його із собою всю дорогу, виговорюючи на нього всі свої проблеми, занепокоєння, турботи й скорботи, а на мисі Фістера жбурнути його подалі в Атлантичний океан. Так ми і зробили, а потім посиділи трішки на скелях, споглядаючи безмежний простір і відчуваючи, що справді нарешті дійшли.

Ми поставили останній штемпель в паспорт паломника, сфотографувались біля останнього (і першого) стовпа, що символізує нульовий кілометр Каміно, прикупили сувенірів і пішли назад.

На зворотньому шляху зовсім розпогодилося: Атлантичний океан хотів, щоб ми його запам’ятали лагідним і красивим.

У ресторанчику навпроти автобусної зупинки ми вперше скуштували автентичну місцеву їжу.

Щойно виловлена і засмажена риба була смачнюща! На жаль, довелося поспішити, тому що ми мали встигнути на автобус, квитки на який заздалегідь купити було не можна, лише у водія автобуса перед посадкою.

• Може, водій розподіляє місця? – запитала мама, загортаючи рибу, яку не встигла доїсти, в серветку з собою.
• Ти забагато від нього хочеш, – відповіла я, – сподіваюсь, що він принаймні знає, куди їде.

Вдруге Сантьяго нас зустрів шикарними вітринами.

Лавками з морепродуктами

І дивними рекламними вивісками

Ми заселилися в готель «Універсал» з видом на дахи старого міста і Собор. Залишили бебехи в номері й пішли в центр сидіти у вуличній кафешці, пити сангрію, їсти пиріг Св. Якоба (Torta de Santiago) і дивитися на перехожих, або, як казала моя бабуся: «Витрішки продавати».

Дорогою до кафе зустріли знайомого латиша, який збирався йти до Фіністери із Сант’яго пішки (90 км, або 4 дні). «Сім’я не дозволила, — зітхав він, — сказали, щоб я повертався додому». До цього він пройшов 800 км французького Каміно з одеситом Сергієм, з яким ми познайомилися напередодні в черзі за Компостелою. «А де Сергій?» — спитали ми латиша. «Не знаю, я його загубив, — розпачливо розвів руками той. — Ми вчора відмічали прибуття до Сантьяго, і він десь подівся». («Він точно латиш? Мабуть корні в нього українські», — подумала я і вручила йому розклад автобусів до Фіністери, бо він саме чимчикував на автобусний вокзал).

А ми зайшли ще до Собору, привіталися зі Св. Яковом (йому треба покласти руки на голову і попросити про щось важливе) і посиділи на службі. Народу було повно, служба йшла одночасно іспанською в головному соборі, англійською, німецькою і французькою мовами в кількох бічних капличках.

Повечеряли ми в барі з неромантичною назвою «Невроз», але напрочуд смачною курдською кухнею, а на ранок почапали на вокзал до швидкісного потягу на Мадрид.

Швидкісні потяги в Іспанії справді їздять дуже швидко – до 220 км на годину, тож ми не зчулися, як опинилися в Мадриді. Цікаво, що на початку подорожі ми проговорили всю дорогу до Ферроля, назад же мовчали, відкриваючи рота лише коли треба було повідомити щось важливе. Наприклад, я розібрала якимось дивом оголошення, зроблене через гучномовець машиністом поїзда про те, що кому треба їхати далі, до аеропорту, можуть отримати безкоштовні квитки в касі вокзалу. Це зекономило нам по 7 євро, і ми майже без пригод дісталися мадридського аеропорту. Щоправда, на митному контролі мене вперше в житті обшукали на предмет наркотиків (напевно, через розслаблений і щасливий вигляд). Знайшли і відібрали заниканий штопор і великі «англійські» булавки, якими я чіпляла випрані шкарпетки до рюкзака, щоб просохли дорогою.

Висновок сьомого дня: «Після матчу – це перед матчем», як кажуть німці. Після завершення походу треба готуватися до нового. Яким він буде – покаже час. А на згадку про перший Каміно у мене залишилися Компостела, паспорт паломника із печатками і довідка про пройдену дистанцію.

Всі частини Каміно: початок, друга і третя частини