Те, що ми наразі переживаємо, — наслідок того, що ми робили 5 років тому. До мене, наприклад, бумерангом прилетів Гамбург: наслідок участі у проєкті Abenteuerland («Країна пригод»), на який я задонатила ще у далекі докоронні й довоєнні часи. З лютого 2022 року я роблю внески лише українським волонтерам, а тоді я підтримувала німецьких блогерів, ведучих подкастів й авторів книг, яких слухала й читала. Завдяки ним я встала з дивана й почала ходити: спочатку до лісу неподалік від дому, потім в кількагодинні походи, а згодом й у багатоденні подорожі в різних країнах Європи.
Конкретно у гамбурзькому проєкті йшлося про співфінансування карколомної ідеї: чувак вирішив пройти (проїхати на дошці для серфінгу) від Цугшпіце, гори на півдні Німеччини, до острова Зюльт на її півночі. Щоби зняти документальний фільм про цю подорож, треба було зібрати 25 000 євро. За три дні до закриття збору Крісто (так звуть чувака) звернувся до слухачів свого подкасту з проханням трішки піддати газу. До необхідної суми не вистачало 4000 євро, а якщо цілі збору не буде досягнуто, проєкт закриється, так і не розпочавшися. Слухачі відгукнулися, і за три дні наскирдували майже 30 кілоєвро! Крісто щиро подякував нам у подкасті, зібрав речі (45 кг, разом із надувною дошкою для серфінгу й двома веслами, з якими йому довелося спускатися з найвищої гори в Німеччині) й вирушив у двомісячні мандри. Результатом подорожі став документальний фільм, на монтаж, озвучування й оброблювання якого пішло більше двох років. Зацініть трейлер:
Карколомна подорож через усю Німеччину, з півдня на північ, пішки й на серфінговій дошці
За три роки, що пройшли з того моменту, я майже забула про участь у проєкті. Коли одного ранку відкриваю пошту і бачу запрошення на прем’єру в Гамбурзі!
– Ханнес, ми їдемо на північ! – радісно сповістила я чоловікові.
– О, ні! Це значить, пробки на автобані, шахраї в порту й іноземна мова, яку я не розумію! – згадав він минулу подорож у Східну Фрісландію, коли мені доводилося перекладати для нього з пласкої німецької (plattdeutsch) на швабську.
– Якщо хтось і має тут здіймати хвилі, то це я. На мені лежить вся організація відпустки плюс переклади з німецької на німецьку для німця! – ретирувала я, однією рукою замовляючи путівник по Північній Венеції, а іншою бронюючи квартиру на airbnb.
Як виявилося, переживав він марно: в Гамбурзі розмовляють усіма можливими мовами й діалектами. З місцевими порозумітися дуже просто: «Money talks (гроші говорять самі за себе)», — як каже американська народна мудрість. І Дональд Трамп.
Ті, хто в Гамбурзі не заробляють гроші, весело витрачають їх тут. Велике інтернаціональне портове місто, побудоване на гешефтах і навколо них, процвітає майже 900 років. У значній мірі завдяки підробці важливого документа. А сталося це так.
7 травня 1189 р. імператор Фрідріх Барбароса (прозваний так через руду бороду) підписав і завірив печаткою офіційного листа, яким звільняв гамбурзьких купців від митних зборів і плати за проходження їхніх кораблів від Північного моря Ельбою до Гамбургу. З того часу цю дату святкують як день народження порту на Ельбі, який також називають «воротами у світ» і «кращим містом на Землі» (на скромну думку місцевого радіо). Це романтичне й піднесене уявлення про місто трішки охолов історік і досліджувач міського архіву Генріх Райнке, який у 1951 році довів, що лист Барбароси був підробкою, датованою 1226 роком, що з’явилася через 30 років після смерті імператора. Про це свідчить більш пізній шрифт, яким написано листа, імена свідків, яких не існувало, і, нарешті, печатка, що належала онуку імператора, кайзеру Фрідріху ІІ, а не самому Барбаросі.
Отримавши «порто франко», гамбурзькі купці не витрачали час намарно. Табак, кава, чай, спеції, килими й інші заморські товари — все це завозилося через Ганзейську лігу в яку, з XII по XV сторіччя, входило більше 200 міст Центральної та Північної Європи, від голандського Ультрехту на заході до польського Кракова на Сході. Портове й торгове місто розросталося й процвітало. І навіть середньовічна чума, велика пожежа 1842 року і бомбардування під час Другої світової війни, не стали на заваді розбудові Гамбурга. Кожного разу місто підводилося з попелу й оновлювалося до нових стандартів. «Гамбурці не дуже знаються на реставрації старих будівель. Новобудови виходять у них краще, — пише путівник, і додає: — Незважаючи на це, місто виглядає чудово!»
Чи це насправді так, кожен, хто побував тут, вирішує сам. «Місто-розчарування року: брудно, шари сажі на вікнах і шибках, натовпи бомжів, холодно і не затишно», — обурювалася моя сестра Льока, що зупинилася тут із сім’єю на одну ніч у привокзальному районі. «Коли місцеві жителі скаржаться на якість повітря, я сміюсь. Вони не жили у Лос-Анджелесі, звідки я родом! Місто зелене, затишне, завжди свіже через велику кількість води, — ділиться досвідом американець, який переїхав сюди 10 років тому. І додає: — Дуже дивно, що в інших країнах мало що відомо про Гамбург. Про нього знають лише німці, і дуже люблять тут бувати!» Кажуть, що самі гамбурці не переїжджають нікуди: тут народжуються, тут одружуються, тут працюють, тут народжують дітей і тут помирають. Може, саме через це, а також завдяки припливу емігрантів, місто займає друге місце за кількістю населення (після Берліну) й налічує майже 2 млн мешканців.
Нам пощастило одразу в трьох аспектах: з житлом, з погодою і з програмою перебування. Щодо погоди, гамбурці шуткують: «Якщо вода гатить лише з гори, все добре. Непокоїтися слід, якщо вона починає прибувати знизу». Ми застали ті два тижні на рік, коли тут сонячно, тепло і затишно. Важливо також, звідки ти прибуваєш. Ми приїхали з півдня, з Баварії, де було +10 і дощило. Північ зустріла нас сонечком, температурою +25 і приємним відсвіжуючим бризом із Альстеру, штучного заливу Ельби.
Звернувши з автобану і трохи потинявшися околицями мегаполіса ми дісталися за адресою. Поставили машину в тіньок і підійшли до воріт. «Бюро перекладів і релокації», — сповістила табличка на них. «Е? – перезирнулися ми з чоловіком. – Ми точно туди потрапили?» Двері відкрила привітна білява жіночка.
– Доброго дня! Ми своїм очам не повірили, коли побачили вашу вивіску!
– Чому?
– Тому, що в нас теж бюро перекладів!
– О, а з яких мов на які?
Наступні півгодини ми спілкувалися на професійні теми й обмінювалися контактами, а потім господарка показала нам кухню, спальню, садок і зимовий сад, що входили в 300 євро, які ми сплатили за 4 ночі.
Мрія фрілансера? Насправді, ні. Наступні кілька днів, у перервах між екскурсіями, відвіданням музеїв і кінопрем’єри, я займалася тим, що переставляла меблі у зимовому садку, вишукуючи, куди б сховатися від сонця, щоби трохи попрацювати на комп’ютері. Магніт на холодильнику дуже влучно прокоментував: «Інколи мені здається, що все, що я роблю протягом дня — це переставляю стільці на палубі Титаника».
Однак засиджуватися вдома було ніколи: на нас чекав рибний ринок, порт і квартал червоних ліхтарів — славно (або сумно) звісна вулиця Ріпербан. Район Сан-Паулі — традиційне місце для гуляк. Історично це були рибалки, що приходили сюди, похитуючись, з рейсу, виходили звідси на ранок, іще більше хитаючись, і прямували просто до рибного ринку.
Наразі тут тусується місцева молодь і туристи в числених кафешках, арт-галереях і, нема де правди діти, борделях. Які в Німеччині цілком легальні: дами легкої поведінки реєструються, платять податки і проходять обов’язкові медогляди. Є лише одне «але»: в деякі частини кварталу, як-от на Гербертрштрасе, вхід заборонений для жінок і дітей віком до 18 років. Несправедливо, я вважаю! Принаймні в тому, що стосується жінок.
Рибний ринок працює лише у неділю з 5 до 9.30 ранку, отже, довелось встати рано і витратити деякий час на пошуки місця для паркування: всі вулички й провулки біля ринку вщерть були забиті машинами. Ханнес встав біля самого пішоходного переходу, а перед ним іще припаркувався молодик із Берліну, висунувши носа на саму «зебру». У нас, на баварщині, вже вліпили би 60 євро штрафу, або й підігнали евакуатор і відігнали машину на штрафмайданчик. Місцеві поліціянти виявилися більш толерантними і закрили очі на вибрики туристів. Знаменита Давідвахе — поліцейський відділок, що патрулює район червоних ліхтарів:
Після безсоної ночі молоді й трішки підтоптані відвідувачі Сан-Паулі спускаються вниз, до рибного ринку, що знаходиться неподалік від порту. О 6 ранку тут уже вирує життя: галасливі «крикуни» хутко і вправно збувають залежалий товар, що не доживе до понеділка. У закритому павільйоні, де раніше проводилися аукціони риби, виступають групи, що виконують хіти «Бітлз» і «Квін». До речі, ліверпулська четвірка починала свою кар’єру саме в Гамбурзі, в нічному клубі «Індра». Який довелося закрити у 1960 році через скарги мешканців на шум і гамір.
Публіка у павільйоні аукціонів на шум не скаржиться: навпаки, підспівує й аплодує лабухам. Дуже дивно: бути присутньою на рок (ок, поп) концерті зранку, на повністю тверезу голову, тоді як більшість іще не протверезіла звечора або вже догналася пивом «Астра» із самого рання.
Загалом, Гамбург не переставав нас дивувати, періодично підкидаючи картинки, що рухаються і змушують протирати очі й обертатися двічі. До прикладу, електричні маршрутки, що за формою нагадують холодильник і називаються «Моя». Або електричні міні-вантажівки пошти UPS, які вправно їздять тротуарами, доставляючи листи й посилки від двері до двері. «Він крутить педалі!» — здивовано зауважив Ханнес, спостерігаючи за поштарем:
Традиційні поштарські маршрутки тут теж є, але вони стали такою рідкістю, що для них спеціально розстилають персидські килими:
Нє, ну а шо! Місто може собі це дозволити, якщо в ньому навіть інструктори автошколи їздять на кабріолетах:
Інколи здається, що ти у Південній Венеції, а не в Північній: старовинні будівлі, канали, веспи, натовпи туристів і сапфірове небо.
Враження ще підсилюється, коли заходиш пообідати до піцерії із Джиною Лолобріджидою та Фернанделєм:
Цей район називається Шпайхерштадт: «складське місто». Щоб побувати численні склади, у XIX сторіччі звідси виселили жителів кількох сел, загалом 20 000 чоловік. Наразі залишилося лише кілька старовинних приміщень, де зберігаються килими й чай, всі інші будівлі віддані під бізнес-центри й музеї, як-от морський музей:
Неподалік знаходиться музей мініатюр, один із найбільших у світі. «Світ мініатюр» займає 10 000 кв. м, на яких розміщуються 290 000 фігурок, 10 330 автівок і 1166 потягів, що тягнуть 10 645 вагонів (довжина найбільшого потягу — 14,5 м). Все у ньому рухається: потяги їздять, машини тягнуться по автобану у пробках і зникають у тунелях, літаки злітають і сідають, льодовики тануть, вулкани вивергають лаву, а кити випускають фонтани води. Не дивно, що музей такий популярний: щороку його відвідує більше 1,5 млн людей із різних країн світу. Тут можна почути українську, англійську, французьку, китайську й ще хтозна які мови, якими відвідувачі в захваті обмінюються враженнями.
Поряд будують HafenCity — найбільш масштабний будівельний проєкт Європи, що займає 150 гектарів і збільшить центр міста на 40%. Наразі побудовано знамениту Філармонію на Ельбі, кошторис якої зріс із запланованих у 2007 році 77 млн євро до 866 млн євро у 2016 році. З епічним довгобудом було пов’язано багато пліток, скандалів й анекдотів. «Але, принаймні, ми її закінчили. – виправдовуються язикаті гамбурці. – На відміну від проєкту «Штутгарт XXI»!»
Hafer означає «порт», в якому можна побачити все: від контейнеровозів, яхт олігархів і круїзних лайнерів — до парових суден для прогулянок і екскурсій.
Все це можна розгледіти й сфотографувати протягом подорожі, яку можна купити окремо або разом із квитком на двохповерховий екскурсійний автобус, що ходить центром Гамбурга.
Той факт, що сюди приходять кораблі з усього світу і тут проживають люди зі 185 країн, робить місто інтернаціональним, космополітичним, відкритим для всіх і вільним. Різні традиції й різні національності мирно співіснують і гармонійно доповнюють одна одну. Ось, до прикладу, виступ мексиканців, що грають на флейті-окарині біля рибного ринку.
Залишається відкритим питання: чи насправді Гамбург такий брудний і непривітний, місцеві холодні й неприязні, а погода 10 місяців на рік погана? «Jain», — як кажуть німці, тобто, і так, і не зовсім так. Місто на Ельбі, насправді, складається зі 118 колишніх сел, деякі з яких перетворилися на елітні райони, в яких не можна купити житло — лише отримати у спадок. Або вийти заміж за мільйонера, 300 з яких живуть у колишньому рибацькому селищі Бланкенезе:
Деякі села збереглися повністю, як-от Фольксдорф, де наразі знаходиться музей під відкритим небом типу Пирогова у Києві. Ми потрапили туди на свято фолькльору: для дітей проводили майстер-класи з ткацтва, показували, як випікати хліб у кам’яній печі, вчили плести канати і в’язати килимки. «Я вперше побачила тут живого коня!» – у захваті вигукувала 5-річна дівчина. У Гамбурзі, ага.
41% площі міста займають зелені насадження, поля, болота й луки. Але є й індустріальні райони, гетто та квартал червоних ліхтарів, які краще оминати, особливо ввечері. Вокзал Гамбургу вважається найбільш кримінальним місцем Німеччини, тож його слід проходити хутко, міцно тримаючи або притиснувши до себе сумку чи рюкзак. Іще один мінус: невиразна місцева кухня (гамбурці, не ображайтесь, але це справді так!). Спеціалітетом вважається францбрьотхен, “булочки Франца”, зроблені з листового тіста із кляксою джему наверху. Краще зайти в одну з числених португальских кав’ярень і взяти пару тістечок «паштайш де нада» із заварним кремом, філіжанку еспресо й склянку апельсинового соку. Це обійдеться дешевше, ніж морозиво на набережній Альстеру, за яким доведеться відстояти півгодинну чергу (добре, якщо у тіньочку!).
Третій мінус: високі ціни. Вхід до музею мініатюр коштує 40 євро (якщо бронювати заздалегідь онлайн, знижка 25%), 1,5 годинна екскурсія на кораблику — 25 євро, морозиво за столиком у кафе — 9,50. Але їх припиняєш помічати, коли переходиш у туристичний або відпускний режим, розслабляєшся і кажеш собі, що це не назавжди. Повернешся додому і почнеш, як завжди, економити на всьому. Є час заробляти гроші, і є час витрачати їх. І якщо вже й робити це, то принаймні так, щоб було, що згадати потім довгими зимовими вечорами. І нам буде приємно згадати Гамбург! А, може, й відвідати його колись знову, щоб подивитися, як він виглядає у похмуру дощову погоду.
Те, що ми робимо зараз, визначає те, якими ми будемо через 5 років. А що ви робите зараз?
