В існування відьом німці припинили вірити у 1945 році, квіти тролів щезли в Тюрингії та Баварії до 2020 року, німфи й наяди повтікали з лісових потічків під час ренатуралізації 2010–2023 років. Натомість залишилися архітектура, природа й історія Верхньої Франконії. Міфи та легенди, що раніше передавалися через покоління в усній формі, вивішені наразі в інформаційних табличках, опубліковані у книжках і викладені в інтернеті.
Коли йдеш пішки, проходячи повз або крізь мальовничі долини, затягнуті туманом, підіймаєшся до похмурих старовинних замків і проходиш крізь темні печери, то й сам проникаєшся містичним, загадковим духом Франконії. Легенди починають оживати. А коли ще й живеш тут, то і кроку (з палками або без) не можна ступити, щоб не натрапити на відьму, духа або привида. Як, до прикладу, цей вершник без голови, яку йому знесли на Ринковій площі Кобургу. Сталося це 26 квітня 1600 р., і через 420 років потому він продовжує тероризувати жителів округу, що час від часу серед ночі (повертаючись із таверни) бачать безголового вершника на білому коні. А передували цьому такі події.
Легенда про Заозерного вершника без голови з регіону Кобург
Був зимній, морозний Святвечір 1599 року. Володар замку Моггенбрунн, старий Кемматер, зручно вмостився біля каміна, поклавши ноги в зношених капцях на шкуру власноруч вбитого ведмідя. Тільки-но задрімав, вдивяючись у миготливі вогники полум’я, як у кімнату вбіг переляканий прислужник, юнак на ім’я Юрген:
– Пане бароне, в саду щось верещить!
– О, горе мені з цими безголовими слугами, – пробурчав господар, натягуючи шубу і зпросоння плутаючись у рукавах. Прислужник миттю підскочив і запопадливо почав допомагати. – Облиш! – скривився пан, відпихуючи юнака. – Самі ні чорта лисого не можете справитися! Нащо я тільки цілу ораву нероб годую? Ось, гляди мені, якщо це порося втекло, будеш сам його в снігу ловити!
– Ні, це щось велике і страшне, – запевнив його парубок. – Дядько Дітріх казали, що щось у кущах порпається й горлає. Аби не ведмідь!
– Ведьмідь не горлає, бовдур ти такий! Хіба що теля яке загриз, – отоді може бути гвалт. А принеси-но мені рушницю! І факела не забудь: на дворі темно, хоч в око стрель.
Крехчучи й запинаючися, господар вийшов на обмерзлий ганок замку. Вдивлявся й дослухався до темряви, що огорнула зимовий садок. «Нічого не чуть! Видумують ці нікчеми. Ото не треба було їм вчора шнапс дарувати на Різдво! Чого їм тільки не привидиться. Ану, зачекай-но… справді, ніби щось там вовтузиться й стогне у закапелку!» Нетерпляче вихвативши смолоскипа в юнака, що ледь устиг його запалити, старий Кемматер почапав, не розбираючи дороги й загрібаючи повні холоші снігу, до дального кутка саду. Під самим парканом, у кущі калини, щось ворушилося. Дядько націлив рушницю, юнак підсвітив смолоскипом.
– Ти диви, мала дитинка! – вигукнув він. – А це ж хто? О, так я її знаю! Це ж бо наша пані, ваша племінниця Ельсбет! Що вона тут робить? Ще й із немовлям?
– Помирає вона! – розлючено заревів барон. – Хто батько?
– Ваш син, Ганс, – кволо відповіла дівчина. – Він обіцяв зі мною одружитися, але…
– Цей мерзотник вже півроку, як відсиджується в свого хрещеного батька! Тепер я допетрав, чому. А чого ж ти, дурна така, мені нічого не сказала?
– Боялась, що ви розгніваєтеся! – зізналась бідолашна. Зітхнула й померла. Невдовзі сконала і дитинка, що застудилася тієї морозної ночі. Стоячи над виритими могилами, старий пообіцяв кривдникові страшну, сувору кару. Коли юнак – єдиний син барона – повернувся за кілька тижнів додому, батько зустрів його у воротах. За спиною він ховав здоровенного хлібного ножа. Cтарий пан вирішив рішити справу самосудом. Він волів краще померти без нащадків, ніж щоб його рід продовжив грішник, який забув про Бога і совість. Герцог Йоган Казимір, що правив тоді у Кобурзі, притяг його до суду і засудив 64-річного чоловіка до страти. Юрген не полишив пана до останнього: урочисто ніс перед ним щит і фамільний герб, які після страти кинув до його могили. На цьому рід Керматів завершився, але останній із цього роду досі не заспокоївся. Розмахуючи закривавленим ножем, безголовий привид барона скаче горами й долинами, намагаючись наздогнати кривдника й покарати його. Про це свідчать пастухи, які ночують на горі Лаутерберг із вівцями, що скидаються і перелякано бекають посеред ночі. А дама в білому з малою дитинкою на руках з’являться у Святвечір біля замку Могенбрунн.
Коло замку, де сталися ці трагічні події, встановлено пам’ятник вагітній Ельсбет, а поряд відкрито затишну капличку. Однак, тихим це місце не назвеш: поряд знаходиться свинарник, де рохкають свиноматки й верещать поросята. Типова сільська Верхня Франконія: трагічне й кумедне живуть тут віками по сусідству.
Кумедний, не трагічний, але вельми виснажливий і дещо містичний випадок трапився і з нами на Франконському шляху. Як у годящому фільму жахів, на початку нічого не передвіщувало. Видершись на чергову гору і полюбувавшись трішки кічевим замком, ми зрозуміли (принаймні, я зрозуміла), що на Добраберг, найвищу вершину Франконського лісу, нам сьогодні не видертися. Вечоріло. Збиралися чи то снігові, чи дощові хмари..
Єдиний у містечку гастхауз відкривався о 17:00, тож ми зайшли до єдиного місцевого супермаркету, затарилися на два наступні дні й повечеряли, сидячи на лавці на дитячому майданчику. Дочекавшись відкриття гостьового дому, зайшли до ресторану (він же ресепшн), щоб дізнатися, чи є вільні номери. Велика собака господаря породи «білий кудлай» підійшла до нас, обнюхала, скривилася й пішла вітатися з іншим завсідниками. Яких було напрочуд багато, зважаючи на те, що ресторан відкрився 10 хвилин тому. Жваву атмосферу викликав той факт, що це був єдиний відкритий заклад, де можна було випити пива, не враховуючи заправки й супермаркету. Але коронні часи минули, а з ними відлетіла і традиція розпивати спиртні напої з друзями на парковці. Німці з радістю та насолодою повернулися до звичного Feierabend (кінця дня, особливо п’ятниці, який слід відсвяткувати з друзями або колегами за кухлем-другим-третім пива). В Баварії це святе!
На фоні компаній, що дудлили пиво і жваво спілкувалися, ми виділялися трохи зачуханим і втомленим виглядом. Я спиралася на палки, Борис — на прилавок, підбираючись потроху до халявних цукерок. Собака-кудлай, що з осудом спостерігав за рухами незваного гостя, не витримав і пішов кликати господаря. Той вийшов із кухонного закапелка, витираючи руки об фартух, і запитливо поглянув на нас.
– Доброго вечора! Чи можна у вас переночувати?
– Вільних номерів немає, все зайнято. Але зачекайте, я зателефоную до готелю в сусідньому містечку… Все в порядку, в них є вільні номери! Прямуйте цією вулицею весь час униз, кілометра за два з половиною дійдете до нього. Гастхауз зветься «Родахталь», хазяйка чекає на вас.
Мені почувся «Рояль»: подякувавши й вийшовши на вулицю, я погуглила точне місце і ціну. Гугл показав 500 євро за ніч і готель біля озера Гарда в Італії. Скоригувавши місцеположення, я зітхнула з полегшенням: «всього» 105 євро за ніч зі сніданком на двох. Після двох ночівель у наметі із замерзлою водою комфорт сімейного закладу здавався по-справжньому королівським!
Добре перепочивши й геть проігнорувавши гору Добраберг, що залишилася далеко позаду ліворуч, ми рано встали, неспішно поїли, зібрали просохлі за ніч речі, попрощалися з гостинною господинею й вирушили в дорогу. Вчорашній сніг танув і стікав веселими струмочками, весняним небом поспішали грайливі хмаринки, настрій був легкий і піднесений. Як завжди буває безпосередньо перед тим, як трапиться халепа.
Зустрічні млини мали пристойний і привітливий вигляд: цей, наприклад, був переобладнаний під гастхауз. Однак зранку він був закритий, про що нас радісно сповістила собачка породи «мочалка», яка вибігла нам назустріч. Мрії зробити перерву на каву так і залишилися мріями. Нічого, пообідаємо у наступному містечку!
Дорога йшла вздовж струмка, що дзвінко дзюрчав, радіючи закінченню зими (у квітні!). Довкола співали пташки й пурхали перші метелики. Ми швидко і вправно подолали перші 10 кілометрів (я — під аудіокнигу про користь ходіння, Борис — під улюблений плейліст).
Ми піднялись на гору до замку, поряд із яким був гастхауз, де я планувала пообідати. Але забула про те, що у Франконії будь-який із днів може бути вихідним для закладу гастрономії. Був четвер, і напередодні п’ятниці й вихідних хазяїн вирішив перепочити: ресторан був закритим. Нічого, пообідаємо в наступному містечку. До нього всього-на-всього 1,3 км. Я зітхнула, зробила знімок замку і повернула. Не туди!
В замку Гайнерсройт у 18-му сторіччі жив розпорядник панського майна Якоб на прізвисько Зібенфройнд. Оскільки господарі весь час були у від’їзді, він одноособово розпоряджався як майном, так і слугами. Через кепський характер і безжальні методи управління він набув лихої слави серед місцевих жителів. Кажуть, що він спускав злих собак на дроворубів і збирачів хмизу. Також його звинувачували у крадіжці деревини й інших злочинах. І після смерті він не заспокоївся. Коли він, нарешті, помер у 1728 році, у труні знайшли лише мітлу: обличчя Якоба зневажливо сміялося з верхнього вікна замку. Злий дух дременув у ліс, де й досі шугає нічого не підозрюючих мандрівників і лісорубів.
– Одного туманного осіннього вечора молодий лісник Ганс їхав на коні крутим шляхом, що спускався в долину потічка Родах. Стомившись від важкої денної роботи, він куняв, сидячи верхи. Зненацька юнак відчув, як хтось легенько штурхнув його у спину. Коли він підняв голову, то побачив перед собою сіре, сплетене з павутиння обличчя Якоба Зібенфройнда. На голові в нього був зелений мисливський капелюх із довгим фазановим пером. Обличчя зловтішно посміхалося, розпливаючись у тумані, що підіймався горою Родахсберг. Зненацька знизу долинув гучний зловісний регіт, що відбивався від скель і примножувався відлунням ехо. Вершник закам’янів від жаху, його сполоханий кінь заіржав, звівся сторчака і дременув, немов за ним гнався біс. На мить він зупинився над краєм скелі, що вивищувалася на 40 метрів над долиною, й кинувся у провалля. Де загинули обидва: і кінь, і вершник, — переклала я Борису інформаційну табличку з легендою.
– Мамо, а хто розказав цю історію, якщо не вижив ніхто? – тверезо запитав Борис.
– Гм, не знаю, може й були свідки. Добре, пішли далі, бо їсти хочеться! Коли вже той кілометр закінчиться – повземо майже три години, і ніяк до сусіднього села не дійдемо!
Зненацька я побачила берізку, яку фотографувала вранці, і мені стало моторошно. Не може бути, щоб ми весь цей час ішли не в ту сторону! Я відкрила komoot на телефоні, і звірила його з маршрутом на годиннику – все правильно, ми на вірному шляху. Але чи в тому напрямку прямуємо? Треба на всяк випадок звіритися з картами гугл. «Ні, – запевнив мене гугл, – ви заблукали. Зараз покажу вам, як треба йти». І проклав маршрут навпростець, через прямовисні скелі, затоплені дороги й перериті лісовозами глинисті стежки.
5 годин ми долали нещасні 1,3 км, змагаючись із равликом, що неквапно повз узбіччям гори. Ні фіга не весело, голодно й напружено. Виснажені, зачухані й злі, ми з останніх сил подолали бездоріжжя, розрите лісовозами й затоплене потічком, що весело дзюрчав з гори.
І вийшли на межу між регіоном Гоф, глушиною майже на кордоні з Чехією, і регіоном Кульмбах, майже центром цивілізації. Я готова була розцілувати брудну придорожню табличку: нарешті, ми вирвалися з царини злого духа, що водив нас за ніс цілий день! І — на нас чекає нагорода: домашній борщ у Кульмбаху!
– Мамо, я вже все купив на борщ, коли на вас чекати? – спитав Мишко, подзвонивши ввечері.
– Ми трішки затримуємося, будемо в тебе через 2 дні. Я наберу тебе, коли дійдемо завтра до Кронаху, – пообіцяла я й почала шукати місце для намету. В селі, до якого ми дійшли під вечір, все було закрите, тож ми рушили далі, вибираючи містечко для сну.
У винагороду за важкий і виснажливий день ми отримали центральне місце в амфітеатрі Франконського лісу. Наступного дня на нас чекали нові сюрпризи, про які буде далі…
