Так, ми зробили це! Подолали першу частину Франконського шляху (Frankenweg), що простягається на 520 км з півночі на південь Баварії, точніше тієї її частини, що називається Франконією і де ми живемо вже більше 7 років.
Коротка статистика, що говорить більше слів: 12 днів, 9,5 етапів, 7356 м набору висоти (майже як Еверест!). Шлях виявився напрочуд складним: у деяких місцях дорогу затопило й доводилося переходити крижаний потічок убрід. Кілька тижнів поспіл йшов сніг, лив дощ і сипав град — в Баварії розлилося все, що може розлитися, і затопило все, до чого могло дотягнутися.
Майн вийшов із берегів, що Білий, що Червоний. Так, їх насправді два, і в місці злиття вони радісно загатили навколишні луки, так що доводилося задирати високо ноги, як журавель, щоб подолати підтоплену низину. В інших місцях, навпаки, доводилося дертися на скелю або спускатися з неї, тримаючись за навішений ланцюг. Гасаєш вгору і вниз мальовничими горами Франконської Швейцарії, ризикуючи послизнутися на мокрому корінні або хиткому камінні, а вночі мерзнеш у наметі при -5 °C. Не кожен мазохіст вийде у мандри за мінливої квітневої погоди, яка цього року перевищила себе у вибриках. Було всього на шляху: сніг, дощ, град, туман і пронизливий вітер. Але всі незгоди й негаразди компенсувалися мальовничою красою кам’яних церков, старовинних замків і середньовічних містечок.
Хто мене вже давно читає, той знає, що церква для мене — не лише привід зайти помолитися, поставити свічку й пофографувати інтер’єри, але і притулок від негоди, місце для відпочинку, коворкінгу й підзарядки всіх пристроїв (звісно, за невелику пожертву).
Баварський замок на горизонті на 7-й день походу викликає лише одне бажання: щоб шлях його оминув! Кожен, хто побував у Нойшвайштайні, підтвердить, що найкраще дивитися на нього здалеку. Цього разу нам пощастило і не довелося дертися нагору — але було всього на шляху, і 90% інших замків нам довелося, згадуючи незлим тихим словом укладачів маршруту, відвідати.
А ось булочна-кондитерська (Bäckerei), якщо вона відкрита, це місце, яке не можна обійти стороною! Більш затишними, ніж хлібні магазинчики, у Франконії є лише гастхофи — таверни. Але вони відкриваються о 17.00 і працюють не кожного дня.
Зненацька: млин! На цьому відрізку Франкенвегу колишніх (і діючих!) млинів було over 9000. Я вам покажу деякі з них і розкажу, звісно, під що їх перебудували і як їх використовують наразі. Але почнемо з самого початку.
«Франконія схожа на чарівну скриньку нові шухляди відкриваються й виявляють барвисті, блискучі коштовності, і цьому немає кінця. Якщо ви хочете насолодитися найпотаємнішими непізнаними чарами Німеччини, відвідайте Франконію!»
Поет Карл Іммерманн, 1837 рік
Після того, як ми з Борисом пройшли у розпал карантину 2021 року Шлях Франконських гір («Похід між двома снігопадами» і «ПФГ-2: “У вас тут хоч щось працює?”»), я заріклася мандрувати Франконією. «Хай краще +40 °C, натовпи туристів і невідома мова, аніж знову мерзнути в наметі під рохкання диких свиней», — думала собі я, купуючи наступного року квитки на рейс Нюрнберг-Порту. Але не так сталося, як гадалося: в Україні вибухнула війна, і місце в літаку біля вікна, що було зарезервоване для мами, лишилося порожнім. Шлях рибака (Rote Vicentina) в Португалії ми все ж пройшли із сином, але після цього залишився гіркий присмак апельсинового лікеру. Тож наприкінці я урочисто пообіцяла ще раз пройти його начисто, починаючи з найпівденнішої точки, Капо де Сен-Вінсенте, до Порто Ково на півночі. Після Перемоги й у повному складі!
2022 рік проминув як уві сні. З тією різницею, що довелося дуже багато працювати. На новий, 2023 рік, я порахувала середньорічний робочий час і жахнулася: 10 годин на день, без вихідних і свят! Дала собі слово у новому році перекладати не більше 8 годин на день. В кінці березня порахувала: вийшло 33 робочі години на добу! «Стільки часу в добі немає», — слушно зауважила я. І почала делегувати роботу іншим перекладачам.
З безкоштовними перекладами для біженців і волонтерською роботою теж більш-менш все нормалізувалося за рік. Я вступила до спілки «Друзі України в Кобургу», для якої пишу статті німецькою й українською мовами, перекладаю усно на заходах і беру участь у засіданнях та зборах коштів для ЗСУ.
Життя увійшло у нове русло, і вивільнилося трішки часу для планування наступного походу: адже сезон наближався, а ідей для маршруту у мене не було. Тобто, їх було забагато: Pembrokshire Way в Уельсі, Шлях Франциска в Італії, «Стопами Стівенсона» у Франції (для нього, щоправда, потрібен віслюк — тоді як мені компанію складає лише Борис)… Що ж обрати, коли все таке смачне? Я визирнула у вікно, побачила, як чоловік бавиться із сусідською кицею Джолі на снігу, запостила у сімейну групу: “Merry Christmas, everybody!” і подумала: «А чи не пройти мені Франконський шлях?»
У мене є теорія, що не ми обираємо Шляхи, а вони обирають нас. Як свого часу мене покликав Реннштайг, а до нього — Каміно, так і Франконський шлях одного ранку зненацька постав переді мною із закликом: «Пройди мене!» І вже 3 квітня ми з Борисом стояли в тому місці, де закінчується легендарний Тюрінгський Реннштайг і починається не менш відомий баварський Франкенвег.
Єдиним плюсом було те, що все спортивне приладдя залишилося з попередніх мандрів. Кілька днів пішло на те, щоб відсортувати потрібне саме для цього походу, докупити нові «босоногі» черевики оптимістично помаранчевого кольору для підняття настрою у холодну дощову погоду — і виїхати на місце висадки.
Далі буде.
