Шлях із Кульмбаху був довгим і важким. У першу ж ніч виявилося, що ми надто ретельно висушили намет на Мишковому газовому каміні. Так, що підпалили його з одного боку: вночі в дірку натекло води (йшов дощ, як завжди) і на ранок ми прокинулися в мокрих спальниках. Борисому матрацові теж не сподобалося сушитися на відкритому вогні: він спікся і став схожим на млинчик. Якщо вже не везе, то по повній. Зранку комп’ютер вирішив, що саме час перевірити себе на віруси. Загудів, нагрівся, побурчав собі під ніс і хвилин через 15 задоволено заявив: «Вірусів немає. Батарея порожня, виключаюсь». А мені ж дві роботи сьогодні здавати! Ми швидко зібралися, запхали всі вогкі речі синові в рюкзак і хутко рвонули на священну гору кельтів Штафельберг.
Шлях до неї пролягав через колишнє абатство Лангхайм, що згоріло у травні 1802 року. Після того, як уряд Баварії приватизував католицькі монастирі у 1812 році, його вирішили не відбудовувати. Залишилися лише дві статуї, що охороняють міст і дорогу на Штафельберг.
Мальовничі краєвиди трішки псувала неспокійна погода. Цього сумбурного дня нас заскочив дощ, град і поривчастий крижаний вітер. Періодично визирало сонечко, що невдовзі знову перелякано ховалося за хмарами.
Зупинилися перепочити на межі між містами Бад Штафельштайн і Ліхтенфельс, позначеній білим хрестом. Інформаційна табличка свідчила про те, що 21 березня 1766 р. вночі на шляху із монастиря Лангхайм тут до смерті замерз місцевий житель на ім’я Якоб Хесс. З тієї пори майже нічого не змінилося, попри глобальне потепління. Добре, що в нас був із собою намет і газовий пальник, тож принаймні така доля нам не загрожувала.
Після підйому на безіменну гору відкрився вид на церкву 14 святих і монастир Банц. Я називаю його «монастир мерседес Бенц», бо до нього можна в’їхати на машині: там є перехрестя зі світлофором, пішохідний перехід і стоянка для машин. Насправді це місце називають Райськими воротами Франконії. Воно викликає тихе і блаженне відчуття: як би незатишно не було у світі, тут душа відпочиває, очі тішаться, а серце знаходить розраду.
Трішки посиділи на лавці Віктора фон Шефеля – поета, що часто впадав у депресію у XIX віці, тому приходив на це місце, щоб позбутися журби та непозбувної бентеги. Перепочивши, вирушили далі дорогою із жовтого піску. Штафельберг – наша «домашня» гора – добре знайома нам, бо знаходиться неподалік від дому. Зазвичай, з її вершини відкриваються краєвиди, що перехоплюють подих. Цього разу, однак, зустріла вона нас непривітно: кафе було закрите у вівторок (чому? Це ж не четвер!). Церква на горі була також закрита. Про що нас повідомив один із молодиків, який із групою юнаків і дівчат (і 10 пляшками пива) зібрався на пікнік. Але не пощастило: довелося їм, як і нам, швидко збігати з гори в долину під стук градин і шпаркі пориви вітру.
Внизу на нас чекала затишна церква, в якій я попрацювала й підзарядила пристрої, залишивши 2 євро на пожертву. Роботи здала, світ врятовано!
Борис тим часом поставив свічки. Дорогою ми заходили до церков, молилися за найскорішу Перемогу, звільнення України, за здоров’я рідних, близьких і всіх наших, і за упокій душі Валентини.
Коли ми вийшли, на вулиці світило сонечко і весело дзюрчав фонтанчик, де син набрав свіжої води. The way provides — шлях дає тобі все, що потрібно.
Остання в цей день прикрість сталася під час обіду, коли ми, просушивши речі, забули кілки для намету! Довелося вертатися і шукати їх, інакше довелося б вночі напинати намет на ненадійні й хиткі гілочки. Кілочки були складені у невиразний зелений брезентовий мішечок і я боялася, що ми ніколи його не знайдемо: навкруги все зелене! Але невезіння наше скінчилося: ми побачили торбочку під кущем, де готували мівіну на обід.
Долина зустріла нас привітно, і далі ми йшли майже без пригод, то вдягаючи, то знімаючи куртки й шапки. Зупинилися, щоб поздоровкатися з конем у пальто.
Місцеві овечки схожі, скоріше, на вівцебиків. Це і не дивно, за таких низьких температур!
Бичок теж добряче заріс і гріється на сонці біля споруди, що її язик не підіймається назвати хатою. Це справжня casa, біля якої стоїть torro! Місцями Франконія нагадує Іберію чи не більше, ніж сама Іспанія.
А в деяких місцях здається, що потрапив на Дикий Захід. Населений, судячи з вивісок, лютеранинами з Німеччини.
А ось ця споруда, схожа на дитячий садок на Троєщині, насправді сучасний католицький монастир, де проводяться семінари і воркшопи.
Борис знайшов солодку парочку. Скульптури із соломи характерні для цього регіону. Зазвичай, це коники, свинки або діти, що перебігають дорогу в недозволеному місці. В цьому випадку господар гастхаузу вирішив зробити недорогу рекламу своєму ресторану і встановити коло нього молодят, що, похитуючись, виходять із закладу.
І йдуть до танцювальної липи. Де вже гарцюють діти, зроблені з лози.
Tanzlinde — ще одна місцева традиція. Стару липу посеред села обносили дерев’яним помостом на двох рівнях: для музик і танцюристів, щоби ті не намочили й не забруднили святкове взуття. На вихідні та свята молодь збиралася навколо липи, прикрашала її стрічками й танцювала. Традиція протрималася до 60 років минулого сторіччя, а найстарша танцювальна липа у Верхній Франконії датується 1686 роком. Наразі традицію відроджують, дерева насаджують, помости рихтують і, до прикладу, ця липа в селі Ізлінг отримала у 2015 році звання «Дерево Баварії».
Ялинка, прикрашена стрічками й пасхальними яйцями, нагадала мені німецьку приказку: “Wie Ostern und Weihnachten zusammen” («Як Пасха і Різдво разом»). Так кажуть, коли в житті трапляється щось дуже хороше. Якби таке трапилося в нас, я скоріше подумала би, що когось жінка дістала і він таки вирішив винести новорічне дерево на вулицю у квітні.
Насправді традиція наряджати ялинки на пасхальні свята ще більш давня, ніж прикрашати фонтани. Зайці з яйцями з’явилися відносно нещодавно, і наразі пасхальні фонтани у Верхній Франконії виглядають, скоріше, отак:
Так, неспішно переходячи з минулого через сучасне у майбутнє, ми дісталися Франконської Швейцарії – гористого регіону, де подих перехоплює як від перепаду висот, так і від дивовижних краєвидів, що відкриваються з них.
На узвишшях часто будують павільйони, названі на честь того, хто їх профінансував. Ось, до прикладу, павільйон принца Руппрехта.
«На горі стоїть гора» – це якраз про ці місця. На верхівках скель будуть гнізда і живуть гірські орли й інші захищені Червоною книгою породи птахів.
Через що у сезон парування, в який ми потрапили, не тільки скелелазам видиратися на них заборонено, але й простим пішим мандрівникам доводиться обходити їх стороною. Дорога йде через печеру, що нагадує фільм «Володар перснів».
Його точно у Новій Зеландії знімали? Не у Верхній Франконії?
А як щодо «Сну в літню ніч»? Просто обабіч доріжки тут можна зустріти Короля ельфів.
Видряпавшись на останню гору перед кінцевим пунктом першої частини, селом Гьосвайнштайн, ми присіли, відсапуючись, на лавочку.
Поки Борис втикав у грандіозний вид, я читала інформаційну табличку із міфом про трьох німф. Якщо коротко, то всі померли, як завжди трапляється в німецьких казках і легендах. А якщо довго, то діло було так:
Легенда про трьох німф Гьосвайнштайну
Господар замку Гоцвінштайн (на фото зверху) з розмахом гуляв весілля своєї доньки, що одружилася з графом із Штайгервальду. Було запрошено багато гостей зблизька і здалеку, і, після святкової вечері, молодь у супроводі музикантів пішла танцювати (до старої липи?). Звуки сопілок розносилися далеко навкруги. Раптом на танцпол вийшли три бліді панянки, одягнуті в білі сукні, прикрашені зеленими стрічками. На головах у них були вінки з водяних лілій, а на ногах – черевички з комишу. Це були німфи, що жили в кришталевому джерелі в долині. Повний місяць, звуки музики і веселий сміх привабили їх до людей. Ті з подивом дивилися на незваних красунь, але не заважали їм веселитися, знаючи, що часу в них обмаль. Година летіла за годиною, аж поки не пролунало: «Ку-ку-рі-ку!» . Німфи стрепенулись і кинулись до кручі. Один із юнаків, зачарований їхньою красою, побіг за ними. Він встиг побачити, як дівчата пірнули в глибоке джерело. Підійшов ближче до краю води, щоб краще роздивитися, аж із низу до нього піднявся стовп крові. Повернувшись додому після крику півня, німфи порушили водяний закон, за що були нещадно покарані.
Проігнорувавши замок на горі, ми спустилися вниз, до базілики, і сіли чекати на Ханнеса. Який проїхав мимо нас! «Подумаєш, якісь німці», – подумав, напевне, він, і поїхав шукати парковку. Дарма я розлючено тикала кнопки мобільного: чоловік не відповідав. Почав накрапувати, а потім і ливонув, холодний дощ. «Ну, зажди, якщо зараз не повернешся – підемо на найближчої таверни й сядемо обідати. А тебе не запросимо!» – мстиво думала я, відкриваючи Google Maps. Прочитавши мої думки, Ханнес розвернувся, став у недозволеному місці і забрав нас разом із нашими бебехами з лавочки. На цьому закінчилася перша частина походу Верхньою Франконією, а що буде в другій частині – побачимо, вона не за горами:)
Всі частини всіх походів знаходяться за тегом «Рух – це життя».
