Чи було з вами таке: ви потрапляєте до якогось міста і, дивлячись на нього згори або із центру, раптом усвідомлюєте, що воно матиме для вас якесь особливе значення? Ще може бути таке, що воно вам періодично снилося, або ж ви купили картину чи гобелен з видом цього місця, що провисів на стіні бозна скільки років. Поки не опинилися там у реальності й не вигукнули з подивом: «О, це ж воно і є!» Але що саме – воно? Одразу неясно, має пройти ще кілька років, щоби дійшло: «А, от що воно насправді означало!»
Так буває не тільки з містами, а і з мовами, що ми роками вчили невідомо для чого, знаннями, що здавалися непотрібними в школі чи універі, піснями, що набридали на радіо, й анекдотами, які ми чули ad nauseam. Десь, колись, в якусь мить воно виринає в реальності, постає перед тобою, підморгує й каже: «Ось я! Бачиш, я насправді існую і маю для тебе важливе значення!».
Конкретно з Кульмбахом історія почалася в Одесі в далекому 2006 році. Ми прогулювалися з екс-свекрухою (тоді ще не екс) Пушкинською або Єкатерининською вулицею (яких уже немає) в центрі міста білих акацій, знічев’я роздивляючись вітрини магазинів. Вона підбирала декорації для нового будинку, що будувала разом зі свекром (теж майбутнім екс, бо згодом вони розлучилися), а я складала їй компанію. Ми зупинилися біля магазинчика, що продавав гобелени та порцеляну «Імперської порцелянової мануфактури» із Санкт-Петербурга (неподобство, яке тоді і там це було в порядку речей). Увагу Валентини Василівни привернув чайний сервіз, синій у кобальтову клітинку, а я одразу побачила гобелен, який дуже захотіла купити. Виглядав він приблизно так:
Тільки більш стилізовано і був витканий. Я купила його, оформила в раму, і дивилася на цю картину роками, поки жила в Одесі й у Полтавській області. Після переїзду до Німеччини одного недільного ранку чоловік повіз мене до замку Плассенбург, з якого відкривався вид на середньовічне місто. Я не могла відійти від парапету: подих перехоплювало від відчуття, що бриніло в повітрі, здіймаючись над біло-коричневими фахверками, червоно-черепичними дахами та сірими шпилями церков. «Щось тут є», – подумала я, відчуваючи, немов невидимі нитки тягнуться від Кульмбаху до мене. Йшли роки – й нічого не відбувалося, окрім того, що я возила до Плассенбургу всіх рідних, друзів і знайомих, які відвідували нас. Аж поки навесні 2021 року Мишко радісно не сповістив мене:
– Мамо, я знайшов стажування і підписав угоду із фірмою на 3,5 роки!
– Чудово! Але як? Ти ж німецьку погано знаєш.
– Я сказав, що дуже-дуже хочу в них працювати. Вони здивувались і запропонували мені місце.
– Супер! А де?
– В Кульмбасі!
«О! Так ось, що воно значило!» – подумала я, відкриваючи сайт із об’явами про оренду нерухомості. На диво, квартира в самому центрі міста, з видом на замок і не за всі гроші світу, знайшлася одразу. На перегляд я приїхала із задатком, який тут же вручила здивованій хазяйці, поки та не передумала. І через місяць Мишко переїхав до цього міста, в якому живе і понині. Де ми і відвідали його на Франконському шляху.
Але спочатку скинули із себе 90 млн років на лавочці біля автомату з напоями. «Тут проходить Франконська лінія, що відділяє глинисті сланці Франконського лісу, яким 330 млн років, від черепашникового вапняку, що утворився 240 млн років тому», – повідомила інформаційна табличка.
– Уяви собі, Бориско, зараз ми перейдемо цю лінію й помолодшаємо на 90 млн років! Ще якихось 300 млн років тому тут було море, на дні якого лежали черепашки, з яких потім і утворився вапняк. Цей камінь легший і світліший, ніж темно-сірий сланець, що ним обкладені будинки на півночі Франконії, яких ми бачили over 9000 під час походу Франконськими горами.
Але Борис не зауважив цінної інформації, розглядаючи натомість табличку з написом: «До Південного полюсу 15264 км, а до автомата з напоями — 25 кроків».
– Мамо, хочу пити!
– Гаразд, зараз поп’ємо і підемо далі!
Мені не терпілося відчути під ногами легкі вапнякові ґрунти юрського періоду. Одна річ, коли перед початком походу читаєш, що шлях складається на 20% з асфальту, на 38% із щебеню й на 42% із лісових/польових стежок. І зовсім інша річ, коли уявляєш, що зараз ступиш крок, переступиш невидиму межу, й опинишся на дні прадавнього моря. Що, однак, є набагато молодшим за темні віковічні ліси, з яких тільки-но вийшов, ледь виплутавшись із лап злого духу.
Аж тут саме дзвонить Мишко і нетерпляче б’є копитом:
– Мамо, ви де? Готувати борщ чи ні?
– Чекай, ми ще до Кронаху не дійшли. Я подзвоню тобі, коли будемо в місті: від нього до Кульмбаху всього 23 км.
– Добре, чекаю!
Я натисла на червону слухавку, ввімкнула камеру і сфотографувала вид на долину.
Раптом неподалік у кущах щось затріпотіло, немов билася велика птаха. Шурх – і над горою злетів дельтапланерист, розпустивши великі жовто-синьо крила. Виявилося, що ми стоїмо на місці, що стрімко спускається на 300 м униз, через що це єдиний пункт у Франконському лісі, з якого стартують дельтапланеристи.
Перейшовши його, ми покинули ліс і вийшли на вкриту пагорбами долину Верхнього Майну — на якій, власне, і живемо.
Іти стало легше, і невдовзі ми вийшли до Кронаху — цього разу спустившись на нього згори, для різноманіття. Зазвичай ми ставимо машину внизу і видираємося на гору до замку Розенберг, відхекуючись. У піших мандрах є свої переваги!
Місто зустріло нас порожнім центром і юрбою на набережній. В центрі, під замком, працювало лише кафе на колесах: замріяна негритянка, похитуючись під звуки шаманської музики, неспішно виливала вафлі, додаючи начинку за бажанням. Борис замовив собі шоколадні з нутелою й суницею, а я солоні з грибами і сиром. Ми сіли їсти на лавочці під древнім муром і з півгодини насолоджувалися тишею і сонцем.
Був рідкісний тієї весни сонячний день. Бабусі й дідусі з онуками, мами й тата з дітьми, собачники з чотирилапими друзями, а також компанії різного віку висипали на берег Родаху. Все це сміялося, бігало, плигало й хіба що не плескалося в потічку (окрім собак). Перебування в юрбі викликало радісне і жваве відчуття, на контрасті із самотньою ночівлею в наметі у лісі. Хотілося побути подовше серед людей, але «нас кличе у мандри дорога».
Я сфотографувала Бориса біля невідомої фігні, що дивним чином гармонувала з блакитним небом і його синьою курткою.
І ми швиденько рушили до Кульмбаху, щоб встигнути до Мишка до Пасхи. Нам треба було вимитися самим, випрати й висушити речі і встигнути скупитися, поки всі магазини не позакривалися на пасхальну неділю й понеділок.
Невдовзі, на горизонті виринув із хмар замок Пласенбург. Погода знову зіпсувалася, і ми добігли до Кульмбаху під проливним дощем.
– Мамо, у мене для тебе погані новини, – сповістив Мишко з порогу.
Я одразу сіла на кухні, перебираючи в голові, що могло статися. Все, що завгодно: новини я принципово не читала, намагаючись «очиститися» дорогою від інфобрухту війни.
– Валентина Василівна померла. Тато намагався тобі додзвонитися, але в тебе телефон не відповідав.
Отакої! Я одразу набрала Сашка і години дві втішала колишнього чоловіка, забувши про борщ, який середній син зварив для нас. Повісивши трубку й пообідавши, ми взялися розвішувати мокрі речі. Знайти місце в однокімнатній «кавалерці» було нелегко, тож ми сушили в порядку пріоритетності: спочатку намет на газовому кахлевому каміні, потім два матраци на ньому ж. Спальники довелося розкласти на сушці для білизни і досушувати вночі собою. Всі походні речі випрали й розвісили на тій же сушці, докупивши передбачливо дорогою дві піжами в Кауфланді.
– Мишко, я залишу в тебе фільтр для води, два пончо і піжами, вони нам далі не будуть потрібні. Заберу, коли заїду наступного разу до тебе. А поки погугли, коли завтра пасхальна служба.
– Добре, мамо. Я знаю тут класну церкву неподалік, підемо туди.
Церква була прикрашена до світлого свята Пасхи, а парафіяни були святково одягнуті. Ми виділялися затрапезним (я втішала себе – «паломницьким») видом. Відсидівши службу, ми зібрали речі і пішли до Макдональдсу — бо все інше було закрите з нагоди свята. Поки діти замовляли їжу, я переривала речі. Мене гризло відчуття, що ми щось у Мишка і забули. І точно! Борисові таблетки залишилися лежати на кухонному столі. Відправивши дітей бігцем назад, я сіла працювати. Wi-Fi є, розетка є, кава теж є — люблю Макдо, але тільки у мандрах. Бо як будеш зловживати фастфуд у повсякденному житті, то не те, що у походні штани, а й у намет не влізеш!
Діти прибігли: знайшли не лише таблетки, але й забуту кепку Бориса. Дійшовши до Майну і попрощавшись із Мишком, ми вийшли з Кульмбаху.
Далі буде. Попередні частини й інші мандри знаходяться за тегом «Рух — це життя!»
