Сьогоднішній пост присвячується подіям у Білорусі. Цю казку я написала ще у 2010 році, коли вела щоденник Конвалії — дауншифтерки, яка з трьома маленькими дітьми переїхала з міста-мільйонника до маленького села на Полтавщині. Ця казка виявилася пророчою — події, описані у ній, продовжують з деякою періодичністю повторюватися по всьому світі. Таке враження, що прийшла “Ера ховрашка” — тому всі хом’ячки-домосіди, які звикли накопичувати резерви й тягнути все у дім, мають бути готові до великих перемін…
Більшість із тих, хто має проблему із зайвою вагою, як і я, відносяться до категорії “хом’ячків” — вони накопичують на чорний день, живуть у депозит, а не у кредит, і завжди мають хліб і до хліба. Запасів у них вистачить не на одне покоління наперед. Це все у принципі (й історично) добре, але зовсім не відповідає духові часу: мінімалізму, турботі про довкілля, мобільності і готовності до змін. Ці характеристики уособлює в собі ховрашок: ідеаліст-мандрівник, необтяжений майном, готовий будь-коли здійнятися з місця й вирушити у мандри.
Незалежно від того, до якої категорії ви себе відносите, наступної миті все може змінитися: хом’ячка може покликати Шлях або випхнути з дому безжальний чобіт Історії, тоді як ховрашок може зустріти кохання свого життя, осісти на одному місці й почати накопичувати на чорний день і для прийдешніх поколінь.
У той чи інший період нашого життя ми всі граємо роль Хом’ячка або Ховрашка. Прочитайте цю казку і подивіться на себе збоку: хто ви на даний момент? А ким би хотіли бути? Для схуднення, звісно, краще підійде роль Ховрашка. Якщо це питання для вас актуальне, придивіться також і до людей довкола: де б ви не були, ви завжди побачите типажі Гладкого й Худого, описані ще Гоголем. Яку тактику використовують Ховрашки, щоб залишатися худими? Як їм вдається все витрачати, нічого не накопичувати, і при цьому залишатися живими й бадьорими? Давайте подивимося разом:
Жили-були два сусіда: Хом’як і Ховрашок. Все літо Ховрашок качався на м’якенькій травичці, спостерігав за хмарами, що пропливали над полем, ганявся за польовими мишами і слухав спів жайворонків. Коли заходило сонце, він підіймався на пагорбок і спостерігав захід сонця. Коли замовкали пташки, останній промінчик сонця ховався за горизонт і наступали густі сутінки, Ховрашок знехотя повертався до своєї нірки, виритої під кущем ожини, і міцно спав до ранку. Йому снилися хмари, польові мишки, птахи і сонце.
Його сусід, Хом’як, не втрачав дарма жодної хвилини з довгих літніх годин. Він знав, що попереду на нього чекає зима, тому готувався до неї заздалегідь. Цілими днями він розширював, поглиблював і зміцнював свою нору в пагорбі. Тягав листя і травинки для підстилки, носив зерна за щоками і складав їх у спеціальних комірчинах. Замаскований вхід вів до них із кухні: комірчина ліворуч від входу призначалася для жита, праворуч – для пшениці, по центру – для ячменю. Інших злакових на ближніх полях не росло, а навідатися подалі Хом’як не наважувався – в небі літали гострозорі шуліки, в полях час від часу з’являлися лисиці, для яких добре вгодоване тільце Хом’яка було б відмінним десертом, а то й основною стравою дня. Обережно підіймався Хом’як на горбок і з гіркотою вдивлявся у віддалені поля, на яких йому ввижалася гречка, овес та інші ласощі. «Ех, дістатися б їх – я б уже погосподарював досхочу! – мріяв Хом’як. – Але як організувати доставку? В щоках не донесеш – розсиплеться дорогою. Та й ризиковане це діло – Шуліка в небі, Лиса в полі, Собаки на дорозі. А можна було б улаштувати ще дві комірчини: одну під овес, другу – під гречку. Тоді вже точно ніяка зима буде не страшна! Але дурнів немає – на далекі поля ходити. А, може, є?»
– Привіт, Хома! – весело покликав його Ховрашок, що якраз піднявся на пагорб, щоб помилуватися заходом сонця. – Про що задумався?
«Ось тобі й маєш! – подумав Хом’як. – На ловця і звір біжить ».
– Що ж ти, дорогий сусіде, зовсім не заходиш в гості? – медовим голосом запитав Хом’як, наближаючись до Ховрашка. – Загордився, забув старого приятеля!
– Що ти! – перелякано вигукнув Ховрашок. – Як не прийду – ти весь час зайнятий: або на роботі, або вдома, по господарству.
«Звичайно, мені ніколи мишей ганяти, як деяким», – невдоволено подумав Хом’як про себе, а вголос сказав:
– Звісно, я зайнятий – до Зими готуюся.
– А що таке – зима? – поцікавився Ховрашок.
– Ти не знаєш, що таке Зима! – у Хоми очі вилізли на лоба так, що їх навіть стало видно з-під щічок.
– Не знаю, я навесні народився, – зізнався Ховрашок.
– Це час, коли закінчаться всі ресурси, і на Землі настане льодовиковий період, – повчально промовив Хом’як. На цю тему він міг говорити годинами, – Не буде ані зерна, ані води, ані тепла – все замерзне і вкриється товстим шаром снігу.
– А сонце? – затріпотів Ховрашок.
– І сонця не буде, – переконано вимовив Хом’як. – Замість нього будуть хмари, морок і холод.
– Так як же таке може бути? – недовірливо запитав Ховрашок, – Куди все це подінеться? – І він повів лапкою, широким помахом охоплюючи все буяння літа: метеликів, пташок, поле золотої пшениці із синім небом над ним…
– Не буде нічого із цього! – переконано вимовив Хом’як. – Все засохне, вимре або впаде у сплячку. Хто не буде готовий до зими – той її не переживе. Перші ж морози його порішать. А скільки триватиме зима – ніхто того не відає. Підемо, я дам тобі літературу по темі почитати.
Охопивши товстої лапкою худі плічка Ховрашка, Хом’як почав підштовхувати його до стежки, що вела вниз із пагорба. Ховрашок піддався натиску і пішов за наполегливим сусідом, зрідка зітхаючи й озираючись назад, на сонце, що заходить. Йому дуже не хотілося пропускати захід сонця, що обіцяв бути чудовим: білі хмарки вже зібралися в тому місці, куди повинно було опуститися на ніч сонце, і підготували для нього чудову м’яку і легку подушку. На знак подяки сонце, наближаючись до них, робило їх спочатку ніжно-рожевими, потім червоними і, нарешті, золотисто-багряними. Ховрашок любив цей момент, коли хмари, побажавши сонцю надобраніч, ставали густо-синіми, і на небі з’являлися перші зірки. Він сподівався нашвидкуруч взяти книжку у Хом’яка і встигнути ще до заходу сонця повернутися на пагорб. Але Хом’яка не так легко було позбутися.
– Заходь, заходь, – привітно сопів Хом’як біля входу до свою нірки. – Ти ж у мене ще не разу не був?
– Так ти і не запрошував, – виправдовувався Ховрашок, витираючи лапки у килимок із написом EMOCLEW.
– Це тому, що у мене ремонт був, – знайшовся Хома. – Сам розумієш: робітники працювали, штукатурка, пил, фарба – не було, куди гостей запрошувати. Зате тепер у мене нора зі справжнім євроремонтом. Обійшовся мені аж у сто пшеничних зерен за квадратний дециметр. І це – тільки внутрішні роботи!
– А хто ж тобі таку красу влаштував? – запитав Ховрашок, ошелешено оглядаючи передпокій, оббитий дерев’яними паличками, з очеретяною підстилкою, акуратно вирівняною на підлозі. Йому раптом соромно стало за свою крихітну нірку з земляною долівкою, стінами, що осипалися, і стелею, з якої звисали коріння рослин.
– Миші-гастарбайтери із західних степів, – знизав плечима Хома. – Халтурники, звісно, зате беруть недорого. Зверни увагу, вхідні двері – дубові. Куниці, тхореві, та й навіть розбійниці-лисиці буде не по зубах! На стінах – штукатурка з глини, замішеної з кізяками – екологічно чистий матеріал. Стелі підвісні, вкриті солом’яними матами.
– Недобре лаятися, – докірливо похитав головою Ховрашок.
– А хто лається? – здивувався Хом’як. Тут до нього дійшло, і щоки його розпливлися в усмішці, – Ех ти, нетяма! Це термін такий будівельний. Ну, підемо далі, це – вітальня, праворуч – кухня, ліворуч – спальня, а там далі – робочий кабінет і бібліотека.
– А навіщо тобі стільки кімнат, коли ти живеш один? – здивувався Ховрашок. – Що ти робиш з тими кімнатами, в яких тебе немає?
Хом’як розсердився:
– Багато ти розумієш! Сидиш собі в однокімнатній землянці й у вуса не дуєш. Про майбутнє не думаєш. А одружишся, підуть діти, далі що? Так і будете в однокімнатній одне в одного на голові сидіти?
Ховрашок почервонів і похнюпив голову.
– Ні, звичайно, щось придумаємо, – почав виправдовуватися він.
– «Придумаємо», – передражнив його Хом’як. – А у мене, між тим, вже все готово: дві дитячі – одна для хлопчика, друга для дівчинки.
– Круто! – Захоплено вигукнув Ховрашок. – Але я чув, що у вас, хом’яків, часто бувають і по шість дітей, а то й по вісім.
– Зайвих позбудемося, – відмахнувся Хом’як. – Мені дармоїди ні до чого, самому б до весни дожити.
Ховрашок зіщулився і поквапився закрити двері до дитячої кімнати, стіни якої були вкриті рожевими цукерковими фантиками.
– Підемо в кабінет, – покликав його Хом’як з коридору. – Заходь, не соромся. Ось моя бібліотека!
Ховрашок переступив поріг кімнати, й у нього перехопило дух. Весь простір довкола було завалено папірцями різного ступеня пом’ятости й обірваності. Були тут купони зі знижками магазину «Сільмаг», уривки газети «Сільські вісті» і сила-силенна упаковок від соку, чіпсів, шоколаду.
– Звідки у тебе все це? – ошелешено спитав Ховрашок.
Хом’як самовдоволено посміхнувся:
– Повз нашого поля йде дорога, що веде із села до райцентру, – пояснив він. – Люди часто папір з вікон машин викидають, а я підбираю. Клаптик до клаптика, так і назбирав собі бібліотеку!
– І ти можеш все це прочитати? – недовірливо запитав Ховрашок.
– Звісно! Я навчився ось з цього буквара, – Хома з гордість продемонстрував буклет із рекламою виробів місцевого хлібокомбінату. – Бачиш, тут все зрозуміло: намальований бублик і написано поряд: «Бублик із маком». Я тепер всю абетку знаю!
«А навіщо вона тобі?» – хотів запитати Ховрашок, але не встиг – Хом’як, пихкаючи, виволік на середину кімнати величезний фоліант.
– Що це? – з жахом запитав Ховрашок, відступаючи на крок.
– Це – основа мого світогляду! – гордо промовив Хом’як, прийнявши позу Наполеона: передні лапи складені на грудях, задня поставлена на грубу книжку. – Цю книгу я позичив у одного вченого. Він читав її на нашому пагорбі, а потім заснув. Поки він спав, я тихенько зачепив її сіткою і затягнув до себе в нору.
– Але ж це недобре – брати чуже без дозволу! – обурився Ховрашок.
– Я б запитав, – незворушно відповів Хом’як. – Та тільки він міцно спав, шкода було будити.
– Коли ж ти її повернеш?
– Не знаю, – знизав плечима Хом’як. – Коли він знову прийде на пагорб.
– Але він може і не прийти!
– Значить, сам винен. Треба краще за своїми речами дивитися. І взагалі, мова не про це, – розсердився Хом’як. – Візьми книгу додому і ретельно ознайомся з нею. Там все написано про зиму, і як її пережити. Коли закінчиш, приходь до мене, я тобі розповім, що потрібно робити.
Хом’як дав Ховрашкові сітку, поклав в неї книгу, і Ховрашок, попрощавшись, знехотя потягнув важку ношу додому. Вилізши з хом’ячиної нірки, він з подивом виявив, що на вулиці вже темно, і подумав, що наступного разу треба буде поцікавитися у Хом’яка, чому у нього в норі завжди видно, як удень.
Насилу дотягнув Ховрашок книгу до своєї нори, втягнув її у вузький прохід, ліг на неї і солодко заснув. Вранці він першим ділом відділив обкладинку – книга була в м’якій палітурці – і з задоволенням з’їв її на сніданок.
– Нічого так, духовна їжа, добре засвоюється, – погладив себе Ховрашок по округлому черевцю. – З’їм всю – може, й стану схожим на Хом’яка.
Він витягнув книгу на світ Божий і почав з цікавістю її розглядати. Називалася вона «Остання зима», але Ховрашок читати не вмів, тому з інтересом став дивитися на картинку, яка ілюструє перший розділ. На зображенні було намальоване блакитне яйце у клітинку, на якому стирчала самотня засохла бадилина. Під картинкою значилося таке: «В історії людства неодноразово траплялися зими, які люди називали «кризами». Однак зараз гряде остання зима, яка буде найбільшою і суворою з усіх зим, що були до цього на планеті. Закінчаться ресурси, змістяться полюса, настане вічна мерзлота. Нас всіх чекає безстрокова криза – зима, що не закінчиться ніколи».
Ховрашок знизав плечима. Літер він не розумів, картинка йому не подобалася, і він без жалю видер її разом зі сторінкою і з’їв.
«Мабуть, вистачить на сьогодні духовної їжі. Піду, розімну трохи ноги», – і Ховрашок відправився гуляти полями.
Однак не встиг він пройти й кількох кроків пшеничним полем, як зустрів Хом’яка, який поспішав із повним, набитим пшеницею ротом, додому.
– Привіт сусіде! – радісно підняв лапу Ховрашок.
– Угу-угу, – сердито відштовхнув його боком Хом’як, що нісся зустрічною смугою на своїх коротких товстих лапках.
«Куди він так поспішає? – знизав плечима Ховрашок. – День адже тільки починається, і хороший день!»
Над полем, в яскравому синьому небі, де не було жодної хмарини, висів жайворонок і заливався піснею. У траві цокотіли коники, над синіми волошками та рожево-блакитними сокирцями вилися метелики і бабки. Ховрашок вдихав повними грудьми тепле повітря, просочене ароматами квітів і трав, і йшов не поспішаючи між колоссям, підбираючи іноді впали зернятка і відправляючи їх собі до рота. Ззаду почулося сопіння: його наздоганяв вічно зайнятий Хом’як.
– Ти прочитав першу главу? – замість привітання сердито кинув він, наздогнавши Ховрашка.
– Так, і добре засвоїв! – з гордістю сказав Ховрашок, погладжуючи черевце.
– Тоді слухай! – квапливо заговорив Хом’як, присуваючись ближче, – Надворі липень місяць, а у тебе запасів – кіт наплакав (не проти ночі згадуючи). Я тобі допоможу запастися на всю зиму, але і ти повинен допомогти мені.
– А як? – поцікавився Ховрашок.
– За дорогою знаходиться поле гречки, – почав пояснювати Хом’як, схопивши паличку і малюючи на землі план для наочності. – Поруч із ним – поле вівса. Можна затаритися на всю зиму, так що не тільки нам – ще й нашим онукам вистачить. Але одному мені не впоратися. Ти візьмеш на себе збір, доставку і транспортування, а я забезпечу організацію справи та складське зберігання. Зрозуміло?
– Не дуже, – зізнався Ховрашок. – Навіщо далеко ходити, коли навколо нас – пшениця, а поруч – жито і ячмінь?
«Так цього добра у мене кури не клюють!» – хотів сказати Хом’як, але вчасно прикрив собі лапою рота. Він не збирався ділитися секретними відомостями зі своїм тимчасовим союзником. Замість цього Хома почав гаряче переконувати Ховрашка:
– Овес і гречка мають значну харчову цінність. До того ж, у гречці є вітаміни, яких немає більше в жодному злаку!
«Який розумний! – зітхнув про себе Ховрашок. – Від того він такий гладкий – не те, що я».
– Добре, – покладисто погодився Ховрашок. – Скажи мені, що я маю робити.
Хом’як діловито потер лапки і сказав:
– Чекай тут, нікуди не йди, я зараз повернуся.
Хом’як розвернувся і поквапився, незгарбно підкидаючи товстенький зад, назад до своєї нори.
Ховрашок знизав плечима, ліг на траву і почав роздивлятися небо. На небі не було ані хмаринки, і незабаром, розморений полуденним сонцем, Ховрашок задрімав.
Розбудив його гуркіт і струс землі – до нього наближався Хом’як, що котив саморобний візок, зроблений із сірникової коробки, до якої були прилаштовані коліщатка від іграшкової машинки.
– Ось, – гордо заявив він, підкочуючи тачку до Ховрашка, – твоє знаряддя виробництва. Дивись!
Він квапливо почав збирати зерна і складати їх в тачку. Незабаром на ній височіла гірка пшениці.
– Занадто не навантажуй, щоб не розсипати, – інструктував Хом’як Ховрашок. – Потім, коли набереться повна тачка, розвернеш її – ось так – і покотиш до мене додому. Одна десята частина того, що привезеш, – твоя. Зберігати у тебе все одно ніде, нехай поки полежить у мене. До мене жодна миша не пробереться! А якщо і залізе випадково, тут же пошкодує про це! Взимку прийдеш до мене, я тобі твою частину віддам. Так що в твоїх інтересах привезти побільше! Зрозуміло?
– Зрозуміло, – зітхнув Ховрашок.
– Тоді вперед! Поле – он там. І дивись – будь уважним, переходячи дорогу. Не зіпсуй тачку! А я піду поки запасні комірчини готувати.
І, розвернувшись, Хомяк потрусив до дому.
Ховрашок зітхнув, взяв тачку за ручки і побрів до гречаного полю. У перший день йому вдалося привезти всього три тачки: колеса раз у раз потрапляли до ямок і зерна розсипалися, один раз Ховрашок мало не потрапив під машину, кілька разів якався тіні птиці і квапливо ховався в траві – тачка при цьому переверталася і зерна розсипалися. Хом’як лаяв його, на чому світ стоїть. З незвички у Ховрашка боліли лапки і ломило спину. Вночі він впав на підлогу своєї норки і заснув як убитий. Навіть книгу забув на ніч поїсти. Але через пару днів він втягнувся в роботу і став привозити в день по п’ять, а іноді й по сім тачок. Хом’як хвалив його і видавав в кінці дня по 10 зернят із заготовленого врожаю. Він ретельно підраховував привезені Ховрашком зернятка і записував результати до товстої комірної книги (зошита, що випав у двієчника з рюкзака і був поцуплений запасливим Хом’яком). У графі “Прихід” він вказував кількість тачок і кількість зернят у кожній тачці, в графі «Витрата» – скільки зерен було видано Ховрахові на день. Одну десяту від того, що залишилося, він записував в кінці книги на рахунок Ховрашка у розділі «Безнадійна заборгованість».
Ховрашок поступово набував м’язи, а Хом’як – жиру. Хома нічого тепер не робив, тільки відлежувався у затінку й почитував обгортки від жувальної гумки. Коли література закінчувалася, він посилав Ховрашка на дорогу, збирати свіжий матеріал. Ховрашок до того зміцнів, що міг за раз притягти цілу газету з новинами, рекламою і програмою телепередач. За це Хом’як ділився з сусідою цінною інформацією про те, яка буде погода завтра й який очікується урожай зернових. Ховрашок слухав із ввічливості і кивав головою. Подумки він шкодував, що у нього немає тепер часу спостерігати захід сонця, і, отже, він не може сам передбачати погоду, як бувало раніше.
– Сьогодні – шабаш! – заявив одного дня Хом’як Ховрашкові, що з’явився на роботу як зазвичай, на світанку. – Можеш відпочивати, хоча ти і так не сильно перетруждався.
– Чого це? – розгубився Ховрашок. Лапки його за звичкою тягнулися до візка, і він навіть не уявляв, чим може зайнятися у свій несподіваний вихідний.
Хом’як простягнув йому шматок газети:
– Сьогодні починаються жнива!
– А що це?
– Ех ти, неук! Урожай збиратимуть. Підемо на пагорб і будемо спостерігати звідти. Після комбайнів залишиться багато зерна, я в газеті прочитав. Візьмемо з собою тачку і, коли вони скінчать молотити, будеш збирати зерна і возити до мене в комірчину.
Ховрашок кивнув, мовчки взяв тачку і покотив її на пагорб. Хом’як неквапно перевальцем почимчикував за ним.
– Ти всю книгу про зиму вже прочитав? – поцікавився він, колупаючись стерниною у двох передніх зубах.
– Ні, не всю, – тільки до половини дійшов. Папір надто твердий, – виправдовувався Ховрашок.
– Нічого, здолаєш! А дочитаєш цю – я тобі іншу дам, ще крутішу! Називається: «Повний Армагедець».
Тут їхню розмову перебив шум комбайнів, які вийшли на збирання врожаю. Ховрашок і Хом’як квапливо піднялися на вершину пагорба і сіли в тіні розлогого дуба.
– Я трохи відпочину, зберуся з думками, – сказав Хом’як. – А ти сиди, відганяй від мене мух от цією гілкою. Коли комбайнери закінчать – даси знати. Тоді прийде наш час!
Хом’як вибрав собі м’якеньке містечко у затінку, ліг на зелену травичку й одразу заснув. Снилися йому засіки, що ломляться від зерна. Зерна ставало все більше – воно висипалося з комірок, і засипало вітальню, кабінет і кухню. Уві сні Хом’як носився по всій норі, намагаючись запхати зерно назад до комірчин, проте воно вже не вміщалося туди, видавлювало двері і, нарешті, випхало Хом’яка з дому. Він стояв біля входу і з подивом спостерігав, як зерно заповнює весь дверний отвір, зносить важкі дубові двері і лине назовні. Хом’як кинувся за потоком зерна, намагаючись зупинити його, зібрати і повернути на місце. Уві сні він ворушив лапками і важко зітхав.
Ховрашок сидів поруч і терпляче відганяв від Хом’яка мух та ос. Він ні про що не думав – шум комбайнів заглушав всі звуки і думки. День тягнувся неймовірно довго і, нарешті, Ховрашка розморило і він теж заснув. Снилося йому, що він біжить по дорозі між машинами, і тільки встигає виплигнути з-під коліс однієї, як до нього вже наближається інша. Нарешті, він добіг до білої смуги, що розділяє дорогу на дві половини, і сів перепочити. Потік машин збільшився і став майже безперервним: із шумом, ревом і свистом автомобілі проносилися повз Ховрашка в одну і в іншу сторону. «Чи вдасться мені взагалі зрушити з цієї смуги і перейти на інший бік?» – з тугою думав Ховрашок. Йому дуже хотілося назад додому, в свою маленьку земляну нірку, і він шкодував, що взагалі вийшов на дорогу. До того ж він забув, куди йшов і що йому потрібно було на тій стороні дороги. Довго чи коротко, Ховрашку набридло сидіти на одному місці білої смуги. Він встав, подивився в обидва боки і вибрав напрямок на схід – туди, де вранці сходить сонце. Він пішов білою лінією, не відриваючи погляду від смужки, що жевріла на сході. Уві сні він теж ворушив лапками, але дихав рівно і легко – необтяженому нічим, йому неважко було йти.
Хом’як прокинувся першим від тиші, що раптово наступила. Навколо було темно. Комбайни, закінчивши збір урожаю, пішли з полів. На сході рожевіла смужка, що розростається все ширше з кожною хвилиною – сходило сонце.
Хом’як радісно потер лапками – важкий сон забувся, і він передчував уже силу-силенну халявного зерна. «Тачок десять сьогодні зберемо, – прикидав він подумки. – А, може, і всі дванадцять!»
– Вставай, лежень! – затормошив він Ховрашка. Той сів, закліпав очима, дивлячись на рожеву смужку на сході.
– Як уві сні, – пробурмотів він.
– Нічого спати на ходу, – пробурчав Хом’як, підкочуючи до нього тачку. – Пішли, сьогодні добре попрацюємо! Я налаштую тимчасовий навіс для зерна, а ти будеш збирати те, що залишилося після комбайнів. Сьогодні такий день, що весь рік годує!
І Хом’як бадьоро почав спускатися з пагорба. Ховрашок із тачкою ледь устигав за ним. Він дивився в землю, виглядаючи горбики і ямки, щоб встигнути об’їхати їх і не потрапити туди колесом тачки. Він не помітив, що Хом’як, спустившись із горбка, раптом став, як укопаний, і з розгону налетів на нього. Тачка відлетіла в сторону, Ховрашок боляче стукнувся лобом у потилицю Хом’яка.
– Що трапилося? – запитав Ховрашок, потираючи лоба.
– Я нічого не розумію, – пробурмотів розгублено Хом’як. – Що це таке?
Ховрашок роззирнувся навколо. Знайоме місце було не впізнати. За комбайнами, що зібрали врожай, пройшли трактори, які перелопатили землю. І тепер, на місці знайомого поля, бовваніли рівні грядки переораної стерні. Від будиночка Хом’яка і норки Ховрашка не залишилося і сліду.
Ховрашок першим віднайшов дар мови.
– Нічого, не переймайся, – обійняв він за плечі Хом’яка. – Зате самі цілі залишилися!
– Та що ти розумієш! – Хом’як нервово скинув з себе лапки Ховрашка і забігав колами. – Де моя чудова нора з євроремонтом? Де мої клуні? Мій кабінет, моя бібліотека з безцінними рукописами? Не могло все це зникнути в одну ніч, щось та повинно було залишитися!
І він почав старанно рити землю навколо.
Ховрашок знизав плечима і подивився на схід.
– У твоїй книзі нічого не говорилося про те, що до зими будуть іще жнива, – сказав він Хом’якові.
– Господи, а про зиму-то я і забув! – заголосив Хом’як, ще старанніше працюючи задніми лапками: йому здалося, що він відкопав прохід до своїх засіків. – Треба встигнути вирити нову нору і заготувати нові припаси, якщо старі не знайдемо. Біжи за візком, починай збирати зерна. Я поки тимчасовий навіс зроблю…
Але Ховрашок вже не слухав його. Він розвернувся і пішов на схід – туди, де сходить сонце.
