Rota Vicentina, або Шлях Рибака, — це квіти, пісок, океан і небо
Під час війни живеш із розбитим серцем і половиною мозку. Це якби ти була вагітною і тебе кинув коханий: розумієш, що маєш щось робити, але не втямиш, що саме.
Коли все скидається на нуль, злітає все наносне: онлайн курси, вебінари, підвищення кваліфікації, намагання покращити себе й інших. Ти залишаєшся сам на сам із Ситуацією. Як ти будеш діяти? Залежить від того, хто ти є.
Злі творитимуть зло, добрі робитимуть добро, алкоголіки бухатимуть, а трудоголіки – працюватимуть. Саме до останньої категорії належу й я. І, треба сказати, настав наш зоряний час! Бо на війні, якщо ти працюєш, то робиш іще за 3-4 хлопців і дівчат, яким не до цього. За тих, хто у підвалах, в окупації, на фронті, у дорозі, на новому місці…
День починається з дзвінка із незнайомого німецького номеру:
– Рятуйте! Нам сьогодні здавати замовлення, а перекладач на українську кудись пропав.
– ОК, без паніки. Скільки слів?
– 9 600!
– Йо! А раніше не можна було сказати?
– Та він взяв замовлення ще два тижні тому, мав би вислати переклад сьогодні зранку, але не виходить на зв’язок.
– Добре, коли здавати?
– Сьогодні, о 16.00.
– Висилайте швидше файли, встигнемо!
Світ глобальний, і особливо відчувається це у перекладацькій сфері. Німеччина, Швейцарія, Австрія, Бельгія, Ліхтенштейн – разом із біженцями з України виникла гостра потреба у перекладах на українську. У перші місяці війни я працювала над перекладами 65 годин на тиждень. А ще ж є і волонтерська робота!
– Гутен морген, фрау Вайсс! Сьогодні о 12 прибуває автобус із біженцями до гастхаузу «В дикої свині» у Вайтхаузені. Ви не могли би під’їхати поперекладати?
– Добре, буду там о дванадцятій. До зустрічі!
У такому гастхофі (сільському отелі)безкоштовно селять і годують 3 рази на день біженців із України
А що ж робити із замовленнями? Беру із собою ноутбук і перекладаю в очікуванні на гостей. Бо досвід показує, що вони запізняться на годину-дві. Разом зі мною терпляче чекає група діточок із місцевого садочку, які прийшли разом із вихователькою й принесли іграшки та книжки для дітей біженців.
Нарешті, під’їхав автобус. Заходжу до салону і кричу:
– У кого жовті наклейки Post-It з № 2, прямуйте на вихід! Всі інші залишаються в автобусі і їдуть до готелю в сусіднє село.
– Взагалі-то біля вас мікрофон стоїть, – зауважує спокійний німець-водій.
– Нічого, я і так справлюся, – відмахуюся від нього і роблю круглі очі, коли із автобуса вивалюються дві величезні циганські сім’ї чоловік на 18.
– Я багажне відділення відкрив лише з одного боку, про всяк випадок, – підморгує мені німець.
– Це ви добре зробили, дякую!
Дівчатка з місцевого садочку спантеличені. Вони вперше в житті побачили спідниці, розшиті паєтками і бісером, сережки до плечей і барвисті хустки на плечах. Їм так і кортіло підійти поближче і поторкати пальцем ці дивні створіння – чи вони справжні?
– Звідки ви? – питаю.
– Із Закарпаття, – відповідає чи не єдиний циган, який говорить українською. Всі інші спілкуються між собою ромською, тож перекладати для них доводиться за допомогою міміки й жестів. Добре хоч, що не танців!
– Можете підійти і подарувати іграшки дітям, – заохочую я дитсадківців. Ті несміливо підходять до циган і дарують їм книжки, м’які іграшки та солодощі. Неподалік тихенько стоять дві українські сім’ї.
– Дивись, – підпихую до них дівчинку років п’яти. – Там іще одна дитина є, іди, подаруй їй розмальовку.
– Можна нас поселити окремо? І разом? Ми в дорозі здружилися, – несміливо шепче мені одна з українок.
– Я спитаю, – заспокоюю її, – вони запишуть і підберуть вам житло разом або поряд.
– А ще скажіть, де взяти безкоштовну СІМ-картку для телефону?
– Я зробила в телеграмі канал для біженців, де даю відповіді на всі запитання. Ось вам адреса, підключайтесь і читайте, там все є. Якщо чогось не знайдете, питайте у коментах, я відповім.
– Скажіть, а нам можна тут усюди ходити? – питає батько-циган.
– Так, звісно, – відповідаю я, а сама собі думаю: «Бідні жителі Вайтхаузену! Сподіваюсь, вони зачиняють двері хат і сараїв. Як ні, то швидко навчаться».
А ще ж є родичі і друзі, що залишилися в Україні або переїхали хто куди. Вітка зі Салтовки, яка втекла в останній момент із-під бомбардування і 6 днів добиралася з трьома дітьми на Західну Україну. Мама, яка залишилася в Києві з двома собаками, котом і 24 цикламенами, що їй дуже вчасно подарувала сестра на день народження 14 лютого. Ксюха, яка переїхала з 3-річним сином на підземну парковку в офіс своєї доньки в центрі міста. Катя, сестра, яка встигла вивезти дітей і свекруху з села, куди вже заходили окупаційні війська, й осіла у Житомирський області, де вирощує поросят і робить тушонку для ЗСУ. Друга сестра, Льока, яка ще з однією сім’єю кілька діб добиралася потягами до Німеччини.
– Народу було стільки, що люди сиділи і спали у проходах, – розповідає вона.
Тисячі і мільйони історій – тисячі й мільйони доль. Історія фіксується зараз у сімейних чатах – зберігайте їх! Потім покажете внукам, як ми жили зараз. Та й самі згадаєте з посмішкою крізь слози.
Відзначаємо день народження Жені, який виїхав із мамою Таєю з України. Тепер вони разом із 4 іншими сім’ями біженців живуть в одному будинку.
Серед цього безладу і карколомного прискорення в усіх сферах життя одна річ бовваніла непорушно, як маяк. А саме: подорож до Португалії. Вона була запланована ще у січні 2021 року. Разом із мамою та Борисом ми хотіли пройти Шлях Рибака, Rota Vicentina, 120 км узбережжям океану. Я почала вдруге вчити португальську (перша подорож накрилася із-за корони), накупила путівників, розмовників і навіть наклейки на рюкзак.
Яскрава параферналія, що цього разу майже не знадобилася
Подумки ми вже йшли трьома поколіннями вздовж атлантичного узбережжя, що простягається в Португалії на 800 км, вдивляючись у могутні хвилі прибою, слухаючи крики чайок і відчуваючи свіжий океанський бриз на обличчі. Мама, щоправда, мріяла про вишневий лікер у шоколадних «наперстках», які продають бабусі у центрі Лісабону за 1 євро. Борис мріяв про те, щоб перший раз сісти у літак і побачити хмари згори. А я мріяла побувати на крайньому заході Європи. У країні, багатій традиціями й історією, мова якої нагадує шепіт хвиль, жителі якої називають океан «морем» і після кожного речення додають «дякую». А ще — змінити промозклий холод Німеччини на сонце й яскраві барви півдня. Хоча б ненадовго.
Погода у нас на початку квітня
Все сталося не так, як гадалося. В літаку біля нас було порожнє місце, де мала б сидіти мама. Ми не зробили визначних спортивних досягнень. Із запланованих 120 км ледь проповзли 90. Спортивної форми не набули: натомість, виснажилися й обгоріли. У Бориса вуха були червоні, як маячки, що бовваніють здалеку. А я набрала кілька зайвих кілограмів на тістечках і смажених в олії кальмарах.
Але! Ми зробили це. З половиною мозку, з розбитим серцем, через «не хочу» і «нащо воно зараз?». А у винагороду отримали від Португалії теплу латку на серце. Таку, що зігріває зараз і буде ще довго гріти холодними, зимними вечорами.
Коли ти з України — тебе підтримають всюди у Європі!
