– І ось та перша риба, яка вийшла на сушу, була дуже відважною. Адже вона не знала, що на неї там чекає! Але вона настільки хотіла дізнатися про нову, незвідану землю, що відростила собі ноги замість плавців, потихеньку, помалечку, виповзла з води на суходол — і пішла!
– Вау, а що це була за риба?
– Її звали «амфібія».
– А покажи її!
– Ось вона, дивись!
Такими байками я розважала сина дорогою, а коли в мене закінчувалася фантазія, — відкривала путівник і читала про те, чим саме видатні місця, якими ми йдемо.
Як і на будь-якому іншому облаштованому шляху, недоліку в інформації не було — усе, що б в хотіли і не хотіли дізнатися про місця, якими йдете, детально освітлене в інформаційних табличках на узбіччях. Ще й двома мовами!
На мій смак, озеро краще торф’яного болота, але насправді торфовища дуже корисні. Були, поки люди не вигребли їх майже вщент за більше ніж 500 років грабіжницького видобутку. Схаменулися аж у 1982 році, коли це місце зробили заповідником, де знову росте торф. Щоправда, дуже повільно: на 1 мм на рік.
Медитативний похід ренатуризованими торф’яними болотами й озерами був приємним перепочинком між трьома найвищими горами Франконії. Ще й якими! Шнееберг («Снігова гора»), 1052 м, Нусхардт («Твердий горішок»), 972 м, і Оксенкопф («Голова бика»), 1024 м.
Ось що пише автор путівника про Шнееберг: «Це найвища гора у Фіхтельгебірге й у Франконії. Через те, що середньорічна температура складає 3,7 °C, на вершині гори збереглися деякі види рослин іще з льодовикового періоду».
– Добре цим рослинам, – скаржилася я Ханнесу через Вотсапп, – а як нам ночувати у цьому холодильнику?
– Вважай це безкоштовною кріотерапією, – нахабно відповів мені чоловік. – Добре збережешся і будеш виглядати на 20 років молодшою.
– Щиро дякую, – буркнула я і подерлася на гору. Шлях був важким — дорогу розвезло від рясних дощів, коріння й камені, що траплялися на шляху, були слизькими, а глинозем — гливким. Дуже допомогли палки, на які ми спиралися, — без них рух як угору, так і вниз, був би ще більш ускладненим.
Рівень 80 я не фотографувала: було не до того. Аби лише на верхівку видертися!
Кілька слів про каміння. Оскільки дорогою його було дуже багато, різних форм і розмірів, я розмірковувала, як його можна використовувати на користь собі. Ось що робила я й інші під час паломництв і просто піших походів:
– Психологічне розвантаження: На початку шляху підібрати камінчик і нести його до кінця, «наговорюючи» на нього всі свої проблеми і тривоги. В кінці шляху розмахнутися й пожбурити його подалі: в озеро, з гори (тільки ж не на голову комусь) або просто в придорожні кущі. Скинути з себе таким чином баласт тривожних думок і проблем. Варіант для тих, хто не хоче нести проблеми із собою аж до кінця шляху: на привалі оглянути каміння довколо себе й подумки заховати під кожний камінчик по одній проблемі, важкій думці або сумніву. Встати, стряхнутися і сказати собі: «Я позбулася проблем і сумнівів, далі йти буде набагато легше!»
– Заземлення: просто сісти на великий камінь. Якщо дозволяє погода, зняти взуття і поставити босі ноги на землю. Руки покласти на камінь. Посидіти трішки, уявляючи, що все негативне з тебе виходить у землю, а ти отримуєш натомість стабільність і підтримку від каменю. Попросити сил на дорогу. Й отримати їх!
– Соціалізація і вияв творчості: зробити пірамідку подорожнього на знак, що і ти тут був.
Гьоте у Німеччині, як і Тарас Шевченко в Україні, був, здається, майже всюди. Видираючись на чергову гору під зливою і шквальним вітром, я собі роздумувала, що йому, напевно, добре було йти. Навіть якщо погода в його часи була так само кепська, як і зараз: надів собі калоші і пішов — ногі сухи. А в кінці дня зняв їх, віддав слузі, щоб той почистив, а сам зайшов собі у трактир і замовив вечерю. З іншого боку, важили ті калоші неслабо: а ми зараз знаємо, що кожен кілограм, який ми несемо на ногах, відповідає п’яти кілограмам поклажі на спині. Нехай ноша у нього була неважкою (слуга ж усе несе), але ж лише макінтош важив, мабуть, кілограм із десять. Надлегких, «дихаючих» матеріалів тоді не було, а про вітровку вагою 120 грам із Декатлону годі було й думати. «Все таки нам зараз ходити легше», — вирішила я, фотографуючи вид із гори, яким і Гьоте колись милувався.
Залишилася остання велика гора Фіхтельгебірге, Оксенкопф. Після двох суворих, мовчазних й одиноких вершин, що наводили на роздуми, Голова бика виявилася на диво попсовою й галасливою. Єдиною думкою, яка виникла на ній, була: як звідси найшвидше втекти?
Поки дорослі культурно відпочивали у кафешці на місці колишнього замку, діти галасливо ганяли на площадці, байкери пили пиво, а велосипедисти роздягалися і підставляли оголені торси несміливому сонечку, що якраз визирнуло з-за хмари. Забагато драйву, особливо у вихідний день. Воно й не дивно: на гору ведуть два підйомники й численні велосипедні шляхи, а серед її атракціонів — мотузковий парк, велосипедний парк і літня бобслейна траса. Ми зацінили яму з вічним снігом і поспішили вниз.
На нас чекало цікаве містечко Гольдкронах, де ще до 1920-х років видобували золото. Але про нього й подальші пригоди — у наступній частині.
