– Купуйте регіональне, аякже! Дзуськи там! — висловлювала я своє невдоволення Ханнесу по телефону. — У неділю вихідний, у понеділок вони не працюють, у вівторок — закриті, а із середи вони у відпустці! Ні, тільки хардкор, тільки Алді і Макдональдс, тільки глобалізм врятує нас!
Коли йдеш сільською місцевістю у Баварії, варіантів скупитися аж три:
– Булочна-кондитерська.
– М’ясна лавка.
– Сільпо.
Ці заклади традиційно знаходяться у центрі села і не працюють із неділі по вівторок включно. А деякі нахаби ще й ідуть у відпустку із середи! І як це все ув’язати з походною логістикою, тобто, забезпеченням продуктами і водою? Адже зазвичай робиш закупи у суботу, коли все відкрите, і розраховуєш на початку наступного тижня поповнити запаси. Та про це годі й думати! Коли йдеш на початку тижня баварською глибинкою, таке враження, ніби потрапив у часи зомбі-апокаліпсісу: все закрите і людей ніде нема. Зомбаків, правда, теж.
Залишається лише набрати води у фонтанчику серед села, зітхнувши, прочитати, що вона непитна і пообіцяти собі обов’язко прокип’ятити її перед споживанням (і, звісно, не дотриматися обіцянцки — адже пити хочеться!).
Після невдалих пошуків їжі ми вирішили трохи відпочити, сіли на лавочку і загледілися на качок, що розважалися з великим синім змієм, якого хтось змайстрував по приколу. Згадалися слова з Біблії: «Погляньте на птахів: вони не сіють, не жнуть, не збирають зерна до комори, але ж Господь годує їх. А наскільки ж ви, люди, важливіші за птахів!»
Щоправда, німці такі завзяті, що примушують і пташок працювати. Я очам своїм не повірила, коли прочитала й переклала, що написано на цій вантажівці: «Перевізник поштових голубів».
Не дивно, що тим, хто живе у такому темпі, мобільний зв’язок й інтернет не потрібні. А нащо? У них і так все є для щастя. Це ми, туристи, прийдешні і зайди, хочемо незна чого, а у них все під боком: пивний садок, середньовічний замок, церква, хлібна і м’ясна лавка. І машина під домом, щоб звалити до найближчого міста подалі від цієї ідилії, коли вона обридне.
Нам же, безлошадним бідакам, залишається лише три варіанти:
– Харчуватися «мівіною» або мюслями з рюкзака.
– Відхилитися від шляху на +/- 2-3 км, щоб вийти за межі села до найближчого супермаркету або заправки.
– Дістатися до наступного міста, і то — якнайхутчіше! Бо ж запаси провізії добігають до кінця.
Тут варто згадати поіменно всі ті міста й містечки, які ми пройшли.
Гольдкронах, де у мене був персональний офіс у відкритій і порожній церкві.
Вайшенфельд, де ми їли морозиво з кафешки зі смішною назвою «Айсмамзель» на набережній річки Візент.
Хольфельд, де ми скупилися перед тим, як завітати в гості до Іллі, — бо в його парубоцькій квартирі миша у холодильнику повісилася.
Пегніц, де я гуглила назви (і картинки) страв, бо єдиним відкритим у неділю рестораном був пивний садок, і шанс того, що тобі принесуть півсвині, залитої відром соусу, був дуже великим.
І, нарешті, останнє місто на шляху — Херсбрук, що належить до спілки «Повільних міст» і намагається поєднати в собі найкращі риси сьогодення і традиційного життя.
Девіз міст, що відносять себе до «Повільних»: «Задоволення краще, ніж прибуток, людина важливіша за роботу, непоспіх приємніший, аніж суєта». Замість прискореного розвитку такі міста й містечки вибирають сповільнення, неспішний темп життя й насолоду поточним моментом. Вони є частиною «Повільного руху», що розпочався в Італії із протестів проти побудови Макдональдсу поряд із визначною римською пам’яткою у 1986 році і виникнення «Повільного харчування» на противагу до фастфуду.
У дописі про Реннштайг я вже згадувала слова Джерома К. Джерома про те, що ми — діти сонця. Можу тільки додати до них, що ще ми — діти великих міст. Києва, Одеси, Харкова, Дніпра… Ті, хто народився або провів більшу частину життя у містах-мільонниках, добре почуваються і в малих містечках, але губляться у сільській місцевості. Різні менталітети, різний стиль життя, різна швидкість, різні пріорітети. Але, коли йдеш пішки, на третій-четвертий день виробляєш свій темп і мимовільно пристосовуєшся до навколишнього середовища.
До того ж, треба зауважити, що глибинці завжди є, чим нас здивувати. Цього разу ми натрапили на яйцемат: автомат із продажу яєць.
На жаль, карток він не приймав, а дрібних грошей у нас не було, тож ми спіймали облизня замість того, щоб скуштувати італійського морозива серед поля. Примітка на майбутнє: завжди мати із собою дрібні гроші!
Попередні частини тут і тут. Наступний допис буде заключним для цього шляху, бо ми вже знаходимося на низькому старті і готуємося на вихід в останній тур цього сезону.
