Похід берегами Дунаю, частина 1: коли всі плани летять шкереберть

– Мамо, але ж ти знаєш, що у Португалії у серпні 40-градусна спека? Пожежі і все таке інше? –обережно спитав Ілля через Телеграм. – Ти певна, що нам неодмінно треба туди у відпустку їхати?

– Ще й як певна! – набирала я, лязкаючи зубами від холоду у палатці і не попадаючи пальцями на клавіши. – Ляжу на пляжі пузом догори й буду два тижні відігріватися від цього вічного дубаку, лише час від часу перевертаючись на інший бік.

Зітхнувши і перевернувшись на інший бік на спущеному матраці, через який відчувалася кожна гілочка і шишка, я вимкнула месенджер і повернулася до програмки Memrise, через яку вчила вечорами в палатці португальську. Це було моєю єдиною втіхою в кінці кожного важкого дня походу Франконськими горами. Адже для перекладача немає більшого задоволення, ніж почати вчити нову мову! Нажаль, мрії про Португалію не довелося здійснитися: Німеччина віднесла її до країн підвищеного ризику, де швидко поширюється варіант вірусу «дельта», і поїздку довелося скасувати. Але на той час я про це не здогадувалася, і з ентузіазмом тренувала незвичну вимову, що нагадувала шепіт хвиль Атлантичного океану.

Мрію про океан довелося на деякий час відкласти («Aufgeschoben ist nicht aufgehoben», – як кажуть німці, тобто, «відкладене – не значить скасоване»). Але велика вода тягнула до себе: з тих пір, як я виїхала з Києва у 1998 році, мені не вистачає великої ріки поряд. Навіть море не замінить Дніпра: але, може, Дунай? Друга за величиною річка Європи, що простягається майже на 3000 кілометрів із північного заходу на південний схід, і впадає у Чорне море під Одесою. Якраз я прочитала книгу одного відчайдуха, який пройшов від початку Дунаю до його гирла, стоячи або сидячи на дошці з веслом. Це було б для мене занадто, а от невеличкий, неважкий, розважальний похід днів на 10 — саме те, що треба! Повернувшись із гірського походу, я полізла в Інтернет і дізналася про Дунайський панорамний шлях.

За цим посиланням я замовила безкоштовну брошуру з описом етапів, карту, журнал і навіть паспорт — на цей раз не паломника, але туриста, в якому можна ставити штампик кожного дня у кожному місті на шляху. Такий собі квест, особливий челендж якого — добути десь печатку у вихідні, коли все закрите. Поцілувавши вчергове замок на зачиненій у суботу ратуші, я, було, зневірилася: де добути ту кляту печатку? Але згадала лайфхак іще з часів першого і другого локдауну: коли все закрите, церкви відкриті! І, справді, виявилося, що Дунайський шлях більшою частиною співпадає з паломницькою дорогою Via Nova. Тобто, в головних церквах на етапах є печатки, які можна поставити самому (якщо знати, де їх шукати:) Іншим варіантом було замовити щось у гастхаузі – баварській таверні – і, сплачуючи рахунок, попросити офіціантку або господаря проштампувати паспорт. Таким чином ми зібрали всі 10 штампів, найбільш дивним із яких є печатка VHS – школи освіти для дорослих, яка чомусь була відкрита у неділю в Нойштадті ан дер Донау.

Будь який шлях починається з мрії. Як тільки у мрії виникає дедлайн, тобто, час, коли треба повернутися додому, вона перетворюється на план. В екселі відкривається новий лист і робиться перелік речей у дорогу із примітками, що треба докупити, а що слід замінити після попереднього походу з урахуванням погодних і походних умов, а також набутого досвіду. Я розраховувала на те, що у серпні на півдні Баварії буде спекотно, тож замість важких походних штанів купила Борису шорти із застібкою, що розширялися до щиколоток, на випадок, якщо доведеться йти через некошену траву, а собі — водонепроникні штани для вітрильного спорту. Які, треба сказати, чудово проявили себе на Дунайському шляху: адже 7 днів із десяти періщив дощ, а температурою коливалась від +9 уночі до +13 удень!

Це літо запам’ятається, як найбільш дощове і холодне в новітній історії Німеччини. І саме цього літа ми ходили так багато, як ніколи! Але що поробиш? Ще на початку шляху довелося попрощатися з мрією йти легко вдягнутими, в панамках і шортиках, час від часу пірнаючи в річку, щоб охолодитися. Я навіть пожалкувала, що взяла з собою крем від сонця, купальник і плавки. До чого це все, якщо поряд із великою рікою тече мала ріка, через яку треба час від часу перестрибувати, щоб не зав’язнути у глині по коліна?

Опинившися, нарешті, на березі великої ріки, єдиною нашою думкою в перші дні було: як би від неї якомога далі віддалитися? Не лише тому, що Дунай був повноводним і погрожував вийти з берегів і затопити все довкола, особливо заливні луки, якими ми йшли. Але й тому, що місцевість була заболоченою і багатою не лише цінними рослинами і торфом, а, насамперед, комарами і мошками!

Антібрумм, на який я розраховувала, що його вистачить до кінця походу, закінчився у першу же ніч. Довелося шукати в найближчому супермаркеті засіб від комарів і мошкари. Через те, що ми перемазалися по вуха у глині, на нас скоса поглядали в усіх пристойних місцях на шляху. У монастирському кафе Вельтенбург офіціантка, побачивши нас, закричала:

– О, тільки не сюди, не в центрі! Сідайте он за той столик, із краю.

Слушне зауваження: за нами якраз заходила група гарно одягнених панів і панянок, які збиралися на круїзну прогулянку Дунаєм. Мабуть, їм було б неприємно сидіти поряд із двома босяками. Я знизила плечима і втішилася тим, що підгодовувала залишками пирога з угорками синичку, яка вирішила розділити з нами трапезу.

Нам теж було (майже) все рівно, як ми виглядаємо, наскільки ми втомилися і як дістала нас негода. Адже ми йшли такими красивими місцями, від яких дух перехоплювало!

Взагалі, у цьому поході багато чого було не так. Наприклад, монастир знаходився внизу, біля річки, а не на горі, як зазвичай. Натомість, на горі Фрауенберг були руїни римської фортеці, з якої відкривався чудовий краєвид:

Для ночівлі нам довелося віддалитися на 800 метрів від шляху і відійти подалі від річки, щоб не зав’язнути на заливній луці. Це, як виявилося потім, було не найкращим рішенням: на нас чекала найгірша ніч у цьому році, а може й у всьому житті. Але про це буде далі…