– Що ти там п’єш? – спитала мама.
– Um poco! – відповіла я, жестом показуючи офіціанту, щоб долив іще.
– А що воно таке? Червоне, біле чи зелене? З якого регіону? Якого року витримки? – допитувалася ма, яка краще за мене підготувалася до цього походу. Я ж бо кинула пити ще у 2019 році, але для поїздки до Португалії зробила виключення.
– А хто його зна? В меню написано “um poco” – тобто, «маленька». Але не така вона вже й маленька: грам 250, а то й більше. Коштує всього 2 євро. І тобі ще безкоштовно доллють, якщо офіціанту підморгнеш!
«Чому я ще не там?» – читалися мамині думки.
«Нічого, мамо, ми повернемося ще сюди удвох! Пройдемо цей шлях начисто, із заходом до Лісабону на 2–3 дні. І знайдемо, нарешті, тих клятих бабуль, що стоять на розі вулиць і продають вишневий лікер у шоколадних наперстках. А поки я тут розвідаю місця, які варто подивитися», – відповідала я їй подумки, відсьорбуючи дешеве червоне вино, що з кожним ковтком ставало все кращим.
Певних планів на столицю Португалії у нас не було. Можна було залишитися на пару днів або ж їхати далі на південь, залежно від погоди. Сам шлях Рибака довжиною 120 км займає 5 днів, у нашому розпорядженні було 10 днів від прильоту до вильоту. Тож цього разу ми нікуди не поспішали і провели в Лісабоні 2 чарівні дні.
– Ми приїхали до Лісабону на пару днів. Через три дні зняли квартиру на місяць, а ще через два тижні підписали договір оренди на рік, – так починається чи не кожен другий запис людей, які переїхали жити до Португалії. Таких налічувалося у 2021 році більше 700 000 чоловік, що чимало для загального населення у 10 мільйонів! Із яких 3 мільйони проживають у самій столиції або довкола неї.
Коли приїжджаєш сюди, починаєш їх розуміти: Лісабон — це місто-свято, в якому перехожі співають на вулицях. Я таке лише в сусідній Іспанії чула. А ті, хто робить це професійно, тут просто як у себе вдома. Послухайте, наприклад, саксофоніста:
І гитариста на набережній:
Якщо охарактеризувати Лісабон одним словом, це буде «різний». Ні на що не схоже — й одночас нагадує все одразу: Хорватію, Італію і навіть, подекуди, Берлін.
Коли їдеш вузенькими вулицями стареньким трамвайчиком, що якимось дивом не чіпляє стіни будівель, то фотографуєш все, що бачиш. А тебе фотографують перехожі. Фраза «на інших подивитися й себе показати» набуває в Лісабоні зовсім нового сенсу. Може, ти станеш наступною зіркою магнітиків за 1,5 євро або темою перекидного календаря! Хоча не дізнаєшся про це і не отримаєш гонорару.
Велике і смішне тут поряд:
Це ще й місце розвороту екскурсійного трамвайчику, якому водій прищеплює роги, бо інакше, за словами екскурсовода, «приїдемо з білизною, що сушилася на вулиці». Щось у них із цією білизною пунктик, що тут, що в Порту.
А перед ним зовсім не поле для гольфу, ні! Оте зелене внизу — це ряска, яку їдять качки, що плавають у цьому болоті. Ландшафтний дизайн по-лісабонські.
В наші плани така інтенсивна програма не входила, тож ми просто валандилися містом, видираючись на численні пагорби і спускаючись знову вниз, у Байшу. Так називається старовинний центр міста.
Про тук-тук забудьте: поїздка ним стане у 40–60 євро. Тож доводиться дряпатися вгору пішки або збігати стрімкими вуличками вниз. Звісно, це не Генуя, жителі якої стрункі, як газелі, але і тут за день робиш 12-15 000 кроків із солідним набором висоти.
Проте, вона забула сказати, що всю ніч жителі і гості міста дуже гучно святкують невідомо яке свято, так що на ранок вулицю доводиться відмивати шлангами.
«Порту працює, Лагуш загоряє, а Лісабон святкує,», – згадала я фразу з путівника, прокинувшись серед ночі від реву «All by myself!», що долинав із вулиці. Зраділа, що ще з вечора завбачливо поклала беруші на прикроватну тумбочку, вкрутила їх поглибше у вуха і заснула.
Традиційний сніданок – різноманітні солодкі тістечка «паштель-де-ната» і кава. “Um poco leite” – показала я жестом продавцю, звівши два пальці, щоб він бува не налив мені ледь теплої кави-лате у здоровенній склянці, яку я терпіти не можу. Він зрозумів, кивнув, і зробив мені пахуче еспресо з молоком. Ще й сам накрив на стіл! Це тобі не троєщинський кіоск, хоча виконує ту саму функцію: люди, що квапляться на роботу, купляють тут пачку сигарет, сьогоднішню газету або щось перекусити.
Голодним у Португалії не залишишся: зранку вже працює ринок.
Традиційно португальці їдять один раз на день м’ясо і один – рибу. Найбільш популярним вуличним фастфудом є паштейш-де-бакаляу: солоні тістечка з тріскою. Всього є 365 рецептів приготування бакаляу, по одному на кожен день року. Притому ця риба в океані біля Португалії не водиться: її імпортують із Норвегії.
– Не хлібом єдиним, – заявила я Борису, відтягаючи його за вуха від чергового стенду з тістечками і потягла до найближчого собору.
Хто слідкує за нашими подорожами, знає, а хто ні – нагадаю – що в дорозі ми кожного дня відвідуємо церкву або собор. Під час локдаунів, коли все було закрите, церкви і каплички у Німеччині були відчинені. Ми ховалися в них від негоди, підзаряджали пристрої, ставили печатку на паспорті паломника і просто молилися. У Португалії, як виявилося, потрапити до церкви не дуже легко: більшість часу вони зачинені, і треба заздалегідь дізнаватися про години роботи.
Із цим собором нам повезло і ми помолилися до Марії за себе, за рідних і близьких, а також за Україну, «за тих, хто у дорозі і на поселеннях, за правління і за все військо». Вийшли з церкви і майже одразу побачили згадку про Батьківщину.
Лісабон — це місто, в якому одразу хочеться залишитися жити назавжди. Блукати вузенькими вулочками, сидіти на набережній, бовтаючи ногами понад водою і слухаючи гітариста, їсти тістечка біля фонтану у скверику, вечорами тусуватися серед багатонаціональної юрби на видовому майданчику, аплодуючи місцевим і заїжджим музикантам. Ти залишаєшся собою, але не на самоті. Бачиш всі фарби й чуєш всі звуки світу, але не губиш своєї автентичності. Дивуєшся розмаїттю життя, що вирує навколо, але не втрачаєш голови. В цьому унікальність Лісабону. Ти тут вдома, хто б ти не був, і коли б не вирішив сюди повернутися – він чекає на тебе.
Вольовим рішенням я переборола бажання залишитися ще на пару днів у столиці, і замовила онлайн квитки на автобус до Порту Кову, а також житло там. Відступати не було куди – треба було їхати далі. Настав час вирушати у піший похід, через який ми, власне, і приїхали до Португалії.
Початок тут, друга частина тут.
