– Ви машиною приїхали? – запитала мене адміністраторка готелю, готуючись додати до рахунку за номер 10 євро за парковку.
– Ні, пішки прийшли, – відповіла я.
Дівчина поглянула на мене скептично, думаючи, що я невдало пожартувала. Недорогий тризірковий готель знаходився біля вокзалу у Регензбурзі, публіка була в основному діловою, надушеною, у костюмчиках, із акуратними візочками на колесах. Ми з Борисом виділялися спортивним і трішки підтоптаним виглядом. Мені було все рівно: після двох ночівель на схилах гір, де кожної миті палатка могла з’їхати глевким глиняним склоном вниз, я була рада нагоді перепочити у цивілізації.
У цивілізації є тисячі плюсів:
- Інтернет
- Готова їжа
- Тепла і м’яка ночівля
- Струм
- Тепла і холодна вода з-під крану
І один великий мінус:
- За все це треба платити!
– Сніданок замовляти не будете? – продовжила бесіду адміністраторка.
Я подивилася на «буфетну зону», що була подовженням вестибюлю готелю і складалась із високих табуретів біля столів, що нагадували книжкові полиці, і категорично похитала головою.
– З вас 64 євро!
Я простягла карточку. Яка не спрацювала. Як це може бути? Сьогодні ж тільки 3 число, початок місяця! На рахунку мають бути гроші. Чи ні?
На щастя, у мене була готівка — 70 євро, тож іще 6 євро залишалось на сніданок із сусіднього супермаркету.
Я піднялась до номеру, підключилась до готельного вай-фаю і перевірила банківський рахунок: 9,50 євро. WTF? Виявилося, що сталася затримка деяких переказів, що мали надійти ще в кінці липня, — натомість, прийшли на початку серпня.
– Але початок може бути і третього числа, і шостого, і дев’ятого! — розпачливо скаржилась я Ханнесу по телефону. – Як нам продовжувати похід із 9,50 євро, не знаючи, коли прийдуть гроші?
Ситуація ускладнювалася тим, що після Регенсбургу на нас чекали два етапи без цивілізації, супермаркетів і банкоматів — отже, потрібні були або припаси, або готівка. Та й в самому місті я планувала обід в одному з кафе або ресторанів. Ханнес запевнив мене, що ще сьогодні переведе суму, яка має надійти на картку через 1-2 дні. Про всяк випадок я також зробила переказ із свого бізнес-рахунку на приватний. Залишалося лише чекати і сподіватися, що гроші надійдуть наступного дня.
До 12 ранку я працювала, сушила випрані в умивальнику речі і підзаряджала пристрої. Рівно опівдень спустилася вниз, здала ключи-картки від номеру і сіла в вестибюлі, підключивши комп’ютер до розетки. Мені треба було закінчити і здати велике замовлення на переклад, що надійшло вчора, а ще — дочекатися, поки надійдуть гроші. За 40 хвилин все було готове: і замовлення надіслане, і гроші отримані. Нарешті, можна було висуватися в дорогу! Під осудливим поглядом прибиральниці, яка приводила до ладу після сніданку буфетну зону, я витягла штекер із розетки, обережно запхала комп’ютер у рюкзак і розбудила Бориса, який заснув тим часом на м’якому готельному дивані.
Зітхнувши, ми полишили цивільний і теплий вестибюль готелю, і вийшли назустріч пригодам, негодам і приємним сюрпризам на шляху. На нас чекав Регенсбург — одне з найкрасивіших міст світу на думку Нормана Фостера, відомого англійського архітектора.
Місто не хотіло відпускати нас від себе: ми довго шукали туристичний офіс, щоб поставити печатку, банкомат, щоб зняти гроші, кафе, щоб пообідати. В центрі Регенсбургу можна тусуватися годинами, поринувши в атмосферу «дольче віта»: милуватися архітектурою, розглядати вітрини магазинів, зайти до собору, купити морозиво і, втомившись, сісти коло фонтану і споглядати життя, що вирує довкола.
І все ж, як би не було затишно у цивілізації, на нас чекав Дунай, який приготував для нас багато несподіванок.
У природі, на відміну від цивілізації:
- Все справжнє
- Всього багато
- Все безкоштовне
І, разом із тим:
- Одноманітне
- Неминуче
- Більшість часу непридатне до використання
Що я хочу сказати? Звісно, у серпні багато чого достигає: алича, яблука, ожина, — але якщо на шляху трапляється дерево з плодами, то воно одне. Природа не накриває тобі стіл із першим, другим і десертом — ти маєш сам знайти, зірвати або зібрати і спробувати: чи воно годиться?
І все ж, коли цивілізація підводить, на допомогу тобі приходить природа. На останньому, найбільш важкому етапі, путівник обіцяв «численні заклади харчування на шляху». Нам трапився лише один — дощента заповнений велосипедистами. «Пішли далі, Боря, — підбадьорила я сина, — в наступному селі щось знайдемо.» Але ні в наступному, ні через одне, ні в третьому містечку нічого не було: або закрите, або лежить десь на горі обабіч шляху. Як на зле, день видався спекотним і вода закінчилася. Була вже третя година дня, коли ми зупинилися перепочити. Скинули рюкзаки і знесилено впали під дерево. Я підняла голову і побачила прямо перед собою гілки з плодами. «Ура! Борька, дивися: ми знайшли ресторан! Відкритий, без черги і реєстрація не потрібна. Смачного!» Ми наїлися й напилися одночасно, перепочили і пішли далі. У найближчому лісі набрали води зі струмочка — і йшли аж до восьмої години вечора, поки дісталися Пассау і цивілізації.
Останні три дні були саме такими, якими я уявляла собі цей похід: із сонцем, купанням і сієстою в затінку дерев у спекотні післяобідні часи. Але спочатку на нас чекав тиждень дощів: ще й яких! Із сиренами, що натужно ревіли серед ночі, попереджаючи про небезпеку затоплення, з вітрами, що шарпали палатку в усі боки, загрожуючи знести її, зі зливою, що таки змила палатку зі схилу гори. Та коли ти прокидаєшся після ночі, сповненої кошмарів і боротьби з негодою, виходиш на двір і бачиш таку картину, то розумієш, що все буде добре. Природа підбадьорить тебе і втішить, і прийме в свої обійми.
А як ні — то завжди є цивілізація!
Далі буде. Початок тут.
