Влітку 2014 року я відпочивала з Борисом у таборі для аутистів у Рівненській області. Табір був розташований на депутатській базі серед лісів Рівненщини. Організаторами була молода пара з Рівного, син яких, 8-річний аутист, трагічно загинув, коли вони були на дачі. Батьки відволіклися і дитина вибігла на київську трасу, де була збита вантажівкою. Худенька мовчазна Олена і кремезний Андрій всі сили вкладали в проекти для інвалідів. Кожного дня до нас приїжджали волонтери і спеціалісти, щоб займатися дітьми. Чого ми тільки не перепробували! Канотерапія, під час якої діти вовтузилися з терплячими кошлатими вовкодавами, іппотерапія, коли вони вчилися їздити на конях і доглядати за ними, арт-терапія, спортивні й музичні заняття…
День починався з фіззарядки і двокілометрового кросу навкруг табору, після чого нас ганяли з однієї терапії на іншу аж до обіду. По обіді ми трохи відпочивали, а потім розходилися по групам і продовжували зайняття. Борис скиглив і не слухався, але я тягала його всюди за принципом: «Якщо вже шалені гроші сплатили і сюди дісталися, треба відпрацьовувати на повну!»
Поки дітьми займалися спеціалісти й волонтери, для дорослих проводилися тренінги. На них ми скаржилися на нелегке життя й отримували цінні поради.
– Мого сина повиганяли з усіх гуртків, – ділилася я досвідом під час однієї зустрічі. – Останньою краплиною було, коли тренер із плавання вийшов із роздягальні і попросив: «Заберіть, будь ласка, свого сина. І більше його сюди не приводьте!» Але ж у групі було всього 3–5 хлопців, чому ж він не міг із ним впоратися?
Відкрилися двері й до кімнати зазирнула дівчина-волонтерка років 18. Очами відшукала мене і благально попросила: «Заберіть, будь ласка, Бориса!»
– І з табору аутистів нас також вигнали, – констатувала я і, зітхнувши, пішла забирати сина.
Вслід мені летів веселий сміх – батьки трохи пожвавішали й заходилися дискутувати на тему: «Звідки нас іще не вигнали і що б іще таке спробувати, щоб привести дітей до норми».
Вечорами ми сиділи біля багаття, фізрук грав на гітарі, батьки курили, пили вино й співали українських народних пісень. Інколи йшли до депутатської бані, де випивали ще більше, і, попарившись у сауні, пірнали у льодяний басейн. Десь за тиждень у нас сформувалася компанія: огрядна Віталіна з Києва, яка всіма командувала, тихенька Тетяна з Каховки, у сина якої на додачу до аутизму була ще й епілепсія, я і худа, вічно знервована, Людка з Горлівки. Останню ми дражнили через те, що її чоловік воював на боці ДНР, а сама вона (за словами Андрія) вітала російські війська і кричала «Путін, пріді!». У «нормальному» житті ми не пересіклися б, і точно не спілкувалися б. Але в умовах табору, де ми були батьками дітей із інвалідністю, всі були на рівних і сприймали один одного такими, як є. Бо якщо й було щось, чого навчили нас наші діти, так це нескінченно терпіти і сприймати світ таким, як він є. Грати картами, які роздало нам життя, і працювати з тим, що маємо. Ми осаджували трохи зарозумілу Віталіну, підбадьорювали сором’язливу Тетяну і вчили сепаратистку-Людку говорити: «Слава Україні!» і «Героям слава!». Час від часу скиглили і скаржилися на тяжку долю, але завжди мали всередині непохитну надію, що колись життя переміниться на краще. І то – радикально, аж до норми!
Якось ближче до вечора ми сиділи на занятті з арт- і музикотерапії і майстрували африканські джембе (барабани), маракаси й дудки з бамбуку. Виходило не дуже: дорослі були сонні, діти втомлені після інтенсивних занять. Молодий фізрук нещадно ганяв їх по сонцю спортивною площадкою, заставляючи передавати один одному предмети на естафеті. Він був нормальний і не дуже розумів, що для таких дітей проблема знайти маму серед дорослих, не кажучи вже про членів своєї команди. Вони бігли не туди, забували, що треба робити, не тримали стрій і не бачили різниці між кудлатим Сірком і фізруком. А якщо й бачили, то віддавали перевагу першому, який сидів у віддаленні і співчутливо спостерігав за хаотичним броунівським рухом на площадці. За першої ліпшої нагоди діти бігли обніматися до собаки, якого знали з канотерапії, закинувши естафетні палички і не реагуючи на окрики тренера. Фізрук роздратовано відчитував батьків, охриплі батьки намагалися повернути дітей у стрій, малі не слухалися й робили, що їм заманеться. Всі були невдоволені, і навіть арт-терапія не спасала. Кульки для маракасу розсипалися, діти перемазувалися фарбою, дорослі не могли втямити, як ті бамбукові частини між собою склеювати. Бурмотіли прокляття собі під носа, шарпали малих і мріяли лише про те, аби заняття швидше скінчилося.
Раптом двері розчахнулися й до майстерні увірвалася збуджена й скуйовджена Людка. Вибігла на середину, притиснула руку до серця й несподівано високим і чітким голосом вигукнула: «Пані й панове! Я маю зробити важливе оголошення!»
Все затихло. Ми принишкли і напружено подивилися на Людку, яка зазвичай говорила матом через слово і то – російською. Її неначе підмінили: жінка підтягнулася, випрямила спину, в очах палахкотіли вогники і бриніли сльози.
«Сьогодні Україну прийняли в ЄС!» – вигукнула вона, тріумфально скинувши руки вгору. На якусь мить у повітрі повисла тиша, а потім почалося! Покидали недоклеєні дудки, вибігли на середину кімнати, заходилися обіймати одне одного й Людку, яка принесла чудову новину. Сміялися, плакали, недоладно щось вигукували, хлопали по спині й плечах одне одного, зазираючи в очі, в яких світилося: «Ми перемогли!». Вчителька ввімкнула танок качок, ми похватали дітей за руки і заходилися танцювати. Потім вимкнули магнітофон, стали у коло і, взявшись за руки, заспівали гімн України.
Це була найкраща терапія! І, хоча новина виявилася фейком, як і багато новин тоді, вогник того відчуття грів нам душу ще довго. А мені тоді стало остаточно ясно, що Україна єдина і буде в Євросоюзі. Бо так хоче її народ. Весь народ: на сході й на заході, у Криму й на Донбасі, в Одеській області й у Дніпрі, у Києві й у Полтаві.
І сьогодні, коли кандидатуру України прийняли в ЄС, я щиро вітаю нас усіх. Нарешті, дочекалися! Ми це заслужили, і далі буде краще. Все буде Україна – і Україна буде в Євросоюзі! Слава Україні!
