– Чуєте, а коли буде Порту-Кову? – звернулася я до водія, який базікав із приятелем і крутив здоровенну баранку одним пальцем.
– Та вже хвилин 20, як проїхали! – радісно повідомив його приятель. Водій зі стриманою гідністю промовчав, як і всю дорогу, замість того, щоб об’являти зупинки.
– Але ж нам треба у Порту-Кову! У нас там житло заброньоване.
– Нічого страшного, зараз буде Віла-Нова-де-Мільфонтеш, ми там вас висадимо, назад доберетеся до таксі.
Автобус зупинився серед вулиці, що о дев’ятій вечора вже вимерла, водій мовчки тикнув пальцем у стовп, на якому ледь виднівся номер таксі, і поїхав собі далі. Я зітхнула, нагуглила місцеву службу перевезень і через півгодини ми вже були у кемпінгу біля Порту-Кову. Він виявився далеченько від міста і був розрахований на багатодітні сім’ї з великими автокемперами. В номері було 6 кроватей і посуду стільки, що вистачило би на невеликий циганський табір! Але ресторан не працював, тож до наступного обіду ми були на своїх харчах. Повертатися за кілька кілометрів до Порту-Кову, щоб зробити офіційний старт, не хотілося, тож зранку ми встали і просто пішли в напрямку океану.
Коли ми, нарешті, дісталися Шляху, у мене перехопило дух від неймовірної краси. Захотілося впасти на коліна, розридатися і залишитися тут назавжди.
– Здається, я сама собі заздрю! – констатувала я з подивом, аж тут задзвонив телефон. Ми забули про наших біженців – але вони не забули про нас!
– Драстуйте! Я з Рьоденталю, села під Кобургом, куди нас розселили. Тут приїхала бригада із Сербії міняти ванну. Між тим ванна нова, на ній ще наклейка є. Привезли інструменти, а саму ванну — ні. Я пішов за ріг, де вони машину залишили, перевірив — ванни немає. Хто його знає, хто вони такі і що насправді збираються робити! – Дядько рішучий — замкнув двері і пішов до сільради, де є жіночка, яка переселенцям помагає. Але вона була на нараді з покращення обслуговування населення, тож він подзвонив мені.
– Вам потрібно зв’язатися з хазяїном і дізнатися, чи він справді викликав робочих ремонтувати ванну. Чекайте, поки нарада закінчиться, у неї має бути номер телефона. І вони хай теж почекають.
– Вони не хотіли, щоб я йшов, кажуть: «Залишайся тут!» А я їм: «А хто ви такі, щоби мною командувати?»
Я заспокоїла його, а сама подумала, що місцеві німці у шоці: з часів Наполеона у Рьоденталі такого заворушення не було!
– Мамо, ми йдемо чи ні? Я вже їсти хочу! – скаржився Борис.
– Чекай, я тільки цей острів сфотографую, і підемо далі.
Чапати піщаними дюнами виявилося нелегко. Ноги провалювалися в сухий пісок іноді аж до самої гомілки. «Босоноге» взуття, що добре показало себе на Дунайському шляху, не підвело і тут. Хоча час від часу і доводилося зупинятися, щоб витряхнути до півкіла піску з кожного кросівка, але загалом піщинки вільно проходили крізь сітчату поверхню й не муляли ноги.
Нарешті, ми дісталися ресторану — і то, вчасно! Бо припікало вже не на жарт.
У ресторані ми зробили чергову помилку: замовили обід! «Що ж тут такого? – спитаєте ви. – На те він і ресторан, щоб у ньому обідати або вечеряти». Воно то й так, але й не зовсім так. Можна, беручи приклад із місцевих, замовити столик біля вікна з видом на океан, прийти з компанією або парою, і, не поспішаючи, потягувати холодне винце, поки на кухні для тебе підсмажують свіжовиловленого кальмара. Тоді час для тебе не грає ролі і ти насолоджуєшся розмовою і видом на океанський прибій.
Інша справа — якщо ти нічого путнього не їв із учорашнього вечора, зранку пройшов уже 10 км і в тебе часу обмаль, щоби дістатися місця призначення. Тоді ти сидиш як на голках, весь час поглядаючи на годинника і прикидуючи, яким темпом треба йти, щоби встигнути до пенсіону до того, як він закриється.
Слід зауважити, що офіціанти обслуговують спочатку «своїх», а вже потім — туристів. Десь їх можна зрозуміти: туристи проходять, а місцеві залишаються. І все ж більше 3 годин, витрачених на обід, було занадто. Щоб розвіятися, я витягла з рюкзаку комп’ютер, підключилася до місцевого вайфаю з паролем “daillia” (хто б сумнівся) і почала робити переклад, який мала здати о п’ятій вечора. Офіціантка дуже гнівалася на таку нестандартну поведінку, але я подумки тицьнула їй дулю — хтось же має оплачувати цей бенкет? — і продовжила працювати. Три години якраз вистачило, щоб добити переклад і відбити 50 євро, витрачених на обід.
З ресторану ми вийшло о пів на четверту. Сонце припікало і дуже хотілося покупатися. Але підходи до океану були непрості: скелі, каменюки й осипчаті спуски.
Тож вирішили відкласти купання на другий день, а поки фотографували розмаїття кольорів довкола:
Нарешті, дісталися цивілізації, про наближення якої свідчили симпатичні човники, що виструнчилися в ряд у затишній затоці.
Історично Шлях Рибака пролягав через рибацькі села. Зараз від них мало що залишилося: вони перепрофілювалися на туризм і лише поодинокі одноповерхові будівлі зберегли колишній шарм.
До пункту призначення ми прийшли рівно за 10 хвилин до закриття. Ха! Ще й устигли забігти до Шпару, який закривався о 20.00. Однак, я зробила помилку: не розібравшись, купила банан для смаження. Дуже гарний і пачухий на вид, всередині він виявився жирним, на смак нагадував сиру картоплю і був таким твердим, що не вгризеш. Довелося викинути його і задовольнитися мандаринами, напрочуд м’ясистими і дуже соковитими.
Цитрусові тут ростуть у кожному дворі, як у нас яблука й груші, тож не дивно, що найсмачнішим напоєм у Португалії, як і в сусідній Іспанії, є апельсиновий сік. Тут його продають просто у 5-літрових каністрах!
Біля Віли Нови в океан впадає річка Міра
Але треба було йти далі. Тим більше, що на нас чекала ще одна проблема, а саме — німці! Озвірілі за два роки карантину, вони вирвалися, нарешті, на побережжя океану, з дітьми, собаками, бабусями й дідусями, й окупували всі села на нашому шляху. Німецьку мову на вулицях і площах, у кафе і супермаркетах було чутно частіше за португальську. Що радувало, але недовго. Бо виявилося, що в наступному селі, на кінці сьогоднішнього етапу, вільних місць немає!
Довелося хутчіше бронювати третьосортний пенсіон далеко від шляху, викликати таксі та сплатити 70 євро за дорогу туди і назад.
Зате цього дня ми відкрили купальний сезон. Який одразу ж і закрили: температура в океані була 16,5 градусів! Якщо додати до цього чималенькі хвилі і сильний вітер, то потрібен був гідрокостюм, як у серфера, щоб не задубнути.
Навчені невдалим досвідом із рестораном, ми скупалися у супермаркеті напередодні виходу й організовували пікнік просто на узбіччі. Або на пляжі.
Загалом, десь на третій день у нас виробилася рутина шляху. Встаємо рано, снідаємо, я працюю до 11.30, Борис дивиться мультики, складаємо речі, виселяємося о 12.00 і виходимо на дорогу. Таким чином уникаємо вранішнього натовпу (йдемо асинхронно з іншими, що виходять о 8 ранку) і маємо шлях у своєму розпорядженні. Два мінуси такого підходу: ми сильно обгоріли (спрей від сонця із фактором 50 не допоміг) і завжди поспішали, щоб встигнути заселитися до 19-20.00 у наступний пенсіон.
Далі буде. Початок тут, тут і тут.
