Перший етап ми благополучно провалили через те, що запізно приїхали до Рюдесгайму. Часу залишалося лише на те, щоб відвідати 700-тонну Германію, купити квиток на пароплав і пообідати в тайському генделику на набережній.
До основної пам’ятки Рюдесгайму, Нідервальду (дослівно: «Ліс, що знаходиться внизу») треба підійматися канатною дорогою. Мама міцно трималася за хиткі боковини кабінки, дивилася вниз, на виноградники, серед яких петляв наш шлях, і гірко зітхала. Зелений автомат із вином, хоч і привітно підморгував, але в руки не давався: високо сиджу, далеко гляджу.
Я нервувала і кожні кілька хвилин дивилась на годинник. Пам’ятка закривалась о четвертій, пароплав відходив о п’ятій, канатка працювала не пам’ятаю до якої, а треба було десь іще поїсти, бо через плутанину з потягами ми не встигли пообідати! Скрипучі кабінки неспішно похитувалися на вітру, мрячив дощик, настрій був паскудний. Однак, коли ми нарешті піднялися на гору, невдачі цього дня частково компенсував вид на Рейн, що перехоплював подих.
Павільйон «Моноптерус», де у хорошу погоду демонструють орлів, сов і яструбів у клітках, нагадав мені численні павільйони на Франконському шляху. А статуя Германії з 200 фігурами, що оточують її, своєю епічністю наводила думки про Валгалу і меморіал у Келхаймі. Пам’ятку було збудовано на честь перемоги над Францією у 1871 році й утворення єдиної Німеччини.
Згори відкривається вид на всесвітню спадщину ЮНЕСКО: долину середнього Рейну. Лише мені спадають на думку слова «творіння похмурого німецького генія»?
Спустившись вниз і пообідавши нашвидкуруч супом із тайськими пельменями, ми сіли на кораблик і попливли до Лорху, де починався другий етап шляху. Дощ продовжував сіятися, робити на кораблі не було чого, тож я знічев’я почала читати відгуки на Тріпедвайзорі про те, що ми пропустили, не пройшовши перший етап. І тут до мене дійшло!
– Ма, ти знаєш, чому нам сьогодні не пощастило? Чому ми сачконули перший етап?
– Ні, чому?
– Дивись, що пишуть: «В жодному разі не проходьте цей етап! На винній горі, на одному з поворотів, величезне гніздо шершнів! Ми вчора проходили там із групою, 14 людей покусали ці тварюки, так що їм довелося перервати похід і терміново звернутися до лікарні». А я ж сьогодні бачила шершня в туалеті, але якось не подумала про те, що неподалік має бути їхнє гніздо.
Мама перехрестилася, а я пішла на палубу фотографувати рейнські замки з безпечної віддалі від недружніх комах.
Другим берегом Рейна проходить «Бургенвег»: шлях, альтернативний Рейнштайгу. І дивлячись на мальовничі села й похмурі замки на ньому, задумуєшся, чи не пройти і його собі колись. Тим більше, що не всі вони похмурі: ось симпатична новенька вежа (на фоні старого, насупленого замку):
А оця оптимістична руїна чекає серед виноградників на нового господаря, який перебудує її на п’ятизірковий готель або елітне житло.
Башта стандартна, середньорейнська, епічна:
А на підпливі до Асмансгаузену на рибу чатують місцеві птахи-рибалки.
Вже сутеніло, коли ми вийшли на причалі у Лорху й почимчикували до нашої резиденції, гостьового будинку «Білий кінь». Називався він так через те, що господар розводив колись камарзьких жеребців, а після виходу на пенсію облаштував у будинку музей Вільгельма Гольтмана, останнього рейнського романтика.
Вільгельм Гольтманн народився у Дуйсбурзі у 1900 році, і все життя присвятив малюванню видів Рейну, натюрмортів і замальовок із життя простих людей. В одному вісбаденському генделику на стінах висять понад 100 його картин, які він продавав за вино. Працював без ґрунтування і сам змішував олійні фарби. Ми ночували у кімнаті-музеї цього «Рейнського Ван-Гога».
Люб’язний господар пригостив нас вином, розказав про художника і порекомендував пару закладів, куди можна піти ввечері поїсти.
– До італійців не йдіть, вони ломлять страшенні ціни за свою вельми посередню піццу. Краще поїжте в центрі у таверні, там недорого.
Але ми знайшли ще більш бюджетний варіант: супермаркет Rewe, який я назвала «Реве та стогне Рейн широкий». Чомусь саме ця мережа захопила весь правий, а подекуди й лівий беріг річки. Втім, скуплятися не так просто: мостів немає, тож до магазину на протилежному березі можна дістатися лише поромом.
Нам пощастило, що магазин був на нашому боці, тож ми скупилися в ньому на вечір. Наша постійна рубрика «Кафе «У бомжа»»: варіант інтелігентний, музейний.
Зранку поснідали у затишній булочній-кондитерській у центрі містечка. Помахали на прощання гостинному Лорху і вийшли на другий етап.
Щойно ми минули останні будинки, як дорога повела стрімко вгору. Це був паттерн наступних кількох днів: ми йшли верхотурою і спускалися в село або містечко, щоб переночувати. А на ранок, зітхаючи та кленучи вчорашню ситну вечерю, долали сотні метрів набору висоти.
Зате, піднявшись на гору, насолоджувалися краєвидами: в який бік не подивись, всюди краса!
Щоб розвіятися дорогою і трохи передохнути, я фотографувала все, що впадало в око на шляху.
Хмари трохи відійшли на задній план, вийшло сонечко й освітило протилежний бік річки, що, на диво, виявився не менш крутим, аніж наш. Зазвичай правий берег крутий, а лівий плаский. Але не на Рейні!
А ось уже видно і Кауб! Ми подолали 15 км за 4 години й до обіду вже дійшли до денної цілі.
Але, перш ніж спуститися донизу, попросили двох велосипедистів, що зробили привал біля замку на горі, зробити наше фото. Другий етап пройдено, політ нормальний!
Початок тут. Далі буде.
