“Щороку на Реннштайгу налічується близько 100 000 відвідувачів, — говорить путівник. І єхидно додає, — Я не знаю, як їм вдалося стільки нарахувати: хіба що поставили когось на жвавому перехресті у травневу неділю, коли проводиться марафон, і змусили рахувати всіх, зокрема 15 000 учасників марафону, а також велосипедистів, овець і собак на шляху”.
До прикладу, на Каміно минулого року було майже 350 тисяч пілігрімів. Звісно, Реннштайг — не Каміно, інтернаціональним цей шлях не назвеш. У збірці легенд і приповідок про Реннштайг розповідається про одну-єдину американку, яка пройшла цей шлях. При цьому вона була німкенею за походженням, що переїхала до Нью-Йорку 32 роки тому, і повернулася, щоб пройти цей шлях зі своїм 88-річним батьком. Отже, Реннштайг — це шлях для своїх, передусім для жителів Тюрінгії, для яких він входить до обов’язкової програми. До того ж, жителі цього регіону дуже активні у будь-якому віці й займаються спортом у будь-яку пору року.
Я читала звіт однієї молодої тюрінзької сім’ї, яка зробила цей шлях узимку, з дітьми 6-ти і 2-х років, на лижах і з коляскою. Найстарший склодув із містечка Лауша, якому виповнилося 92 роки, жалкував, що йому не 85, а то б він іще походив на лижах Реннштайгом! Отже, конкуренція з боку місцевих на шляху є, і слід знати, коли давати їм лижню. Навіть улітку:
В Оберхофі, де проводяться міжнародні змагання з біатлону, лижники тренуються і взимку, і влітку:
Крім лижників, конкуренцію на шляху складають мотоциклісти, які влаштовують нелегальні гонки або просто катаються звивистими дорогами Тюрінзького лісу. Місцями Реннштайг перетинає асфальтові дороги і треба бути уважними, щоб не бути збитими байкерами:
Також ми часто зустрічали велосипедистів та одноденнних походників, що зазвичай скупчувалися коло дороговказів або навіть розпитували у нас дорогу:
Туристи, що вийшли на один день у похід з рюкзаками на 10 літрів і ночувати збиралися вдома, конкурентами нам не були. Справжню конкуренцію складали подорожні з рюкзаками на 50-65 кг, які йшли нам назустріч або обганяли нас (нечасто, ги-ги). У другій половині дня починалася гонка за хижами за принципом: хто перший займе колибу, той у ній і ночує. Не раз і не два було так, що, пройшовши намічені на день 25-30 км, ми підходили до запланованого місця ночівлі і бачили, що воно зайняте. І добре б, якщо людьми, а то й, бувало, і вівцями!
Після важкого 30-кілометрового переходу з багатьма підйомами та спусками останнє, що хочеться побачити — це те, що колиба зайнята вівчарем, що вдоволено хропе під “Фелічіту”, яку крутить радіостанція “Баварія-3” (мимо якої, очевидно, пройшли 30 років новітньої музичної історії). Вівці у цей час мирно пасуться за електропарканом на колишньому німецько-німецькому кордоні.
Сьогоднішній символічний кордон між Баварією й Тюрінгією виглядає більше оптимістично:
Я вже готова була заночувати просто під зорями (яких, правда, не було видно через хмари), “по-ковбойські”, у спальнику, але дощ періщив, як із відра, і вщухати не збирався. Тож нам довелося пройти ще 10 км, перш ніж ми знайшли вільну колибу.
Інколи ситуація з конкурентами-походниками нагадує дитячий анекдот про Петьку й Василя Івановича. Сидить Чапаєв на рельсах і палить самокрутку. Підходить до нього Петька і каже: “Василю Івановичу, посунься!” “Нащо?” – питає Чапаєв. “Я поруч сяду!”
Хоча місця на 170-км шляху, як і на рельсах, повно, і часто ми йшли цілий день, не зустрівши жодної душі, варто було зайняти колибу, як тут же з’являлися сусіди, дроворуби, вигулювачі собак і просто цікаві перехожі. Одного разу я прокинулася через те, що хтось голосно привітався з нами: “Халло!” Почувши у відповідь хропіння Бориса, заходити до хижі не стали, але розбили палатку поряд із нею і допізна вмощувалися й перемовлялися, заважаючи спати. Цей феномен — тулитися один до одного через хибне відчуття безпеки і розбивати палатки поблизу зайнятих колиб — спостерігається і на інших шляхах.
Однак інколи близкість до людей є бажаною і потрібною. На третій день, коли запаси їжи почали добігати кінця, а на дорожній сухпай вже було гидко дивитися, нам пощастило надибати відкрите кафе у містечку, що звесться “Холодня кухня”. На відміну від назви, кухня виявилася гарячою і смачною. Однак єдиному вегетаріанцю серед нас не повезло: Мишкові довелося замовити холодний картопляний салат, що дуже нагадував наше олів’є, тільки без ковбаси, тоді як ми з Борисом наминали стейк і тюрінзькі сосиски:
Хазяйка кафе, дуже привітна жіночка, підсаджувалася до гостей і залюбки спілкувалася з усіма. Я набрала води, поки діти втамовували голод і зацікавлено дивилися, як дві дівчинки років дев’яти-десяти вправно сідлають коней під керівництвом мами-тренера. Підкріпившись і поспілкувавшись із гостями та господинею, ми попрощалися й пішли далі.
Мишко, який з’їв дві порції салату й тістечка, підбадьорився і заявив: “Цей шлях такий легкий, що я його й за чотири дні пройшов би!” “Ах так, — насупився Реннштайг, — спробуй тоді подолати мене без черевиків!”
Мене завжди дивувало, як люди примудряються “угробити” черевики на відносно невеликій ділянці у 120–170 км? Тепер я знаю, як це трапляється, і вам про це розкажу.
Не встигли ми пройти і пару кілометрів, як помітили, що Мишко, який зазвичай біг попереду, чогось він нас відстає. Тепер уже довелося чекати нам, і Борис нетерпляче підганяв Мишка його ж словами: “Ну, скільки можна там валандатися?”
Нарешті, ми зробили зупинку і виявилося, що у Мишка дірка у черевику, яка муляє й не дає йти далі. “Скільки років твоїм кросівкам?” — поцікавилася я. “Вони ще дуже добрі, їм усього два з половиною роки!” — виправдовувався Мишко. “Коли я сказала: “Не беріть нове взуття на Реннштайг”, я не мала на увазі взувати зношені шкраби!” — вигукнула я. Але що тепер вдієш, треба було якось виходити із ситуації. Ми спробували заклеїти дірку зсередини лейкопластирем, але це нічого не дало. Довелося Мишкові поховати кросівки і далі йти у домашніх капцях.
Трішки втішила Мишка інформація про те, що у цьому місці проходить водорозділ трьох річок: Ельби, Рейна та Везера.
Це, однак, була не остання неприємність на шляху. Одним із найбільш неприємних моментів була неможливість помитися. Я знала, що у Массербергу на нас чекає душ у Реннштайг-будинку, тож заздалегідь підготувала 50-центові та 1-єврові монети, що знадобляться там. Але, коли ми нарешті дійшли до нього на четвертий день, виявилося, що всі монети загадковим чином скінчилися і залишився лише непотрібний дріб’язок.
Монети в 1 євро потрібні для доступу до ящиків-гардеробів, куди складаються рюкзаки і верхні речі. 50-центовиками відкриваються двері, що ведуть до душової: після того, як монету закинуто, починається зворотній відлік трьох хвилин, протягом яких працює душ. Після цього подача води припиняється і треба додати ще одну монету, щоб продовжити митися. Або ж виходити з душової недомитим. І не треба робити, як одна моя знайома, яка примудрилася втиснути здоровенну 2-єврову монету у щелину для 50-центовика, сподіваючись, що двері відкриються. “Я ж дала набагато більше, ніж вони хотіли, чого ж вони, зарази, не відкриваються?” — причитала вона, стоячи коло закритого туалету. “Тому, що це Німеччина: якщо написано “50 центів”, то не треба намагатися підкупити двері більшою сумою,” — пояснила їй я. Отже, довелося посилати Мишка до найближчого магазину міняти гроші. Не знаю, що подумала продавчиня, коли побачила немиту дитину, взуту у домашні капці, але виявилася дружньою та люб’язною і наміняла цілу купу грошей.
Після душу Мишко підбадьорився і заявив: “Йти у тапках — ізіч (у наш час казали “легкотня”, але підлітки зараз використовують для цього до неможливості спотворене англійське слово “easy”). Я залишок шляху просто пробіжу!” Реннштайгу це дуже не сподобалося. “Он як, — прижмурившись, промовив Шлях, — тоді спробуй пройти мене з двома рюкзаками!” І сталася третя велика неприємність: Борис натер ноги так, що ледь міг шкандибати далі. Мишкові довелося виручати брата і нести його рюкзак.
Крістін Тюрмер, авторка, що пройшла 45 тисяч кілометрів, написала: “Коли ви пройдете шлях, то все, що ви пам’ятатимете — це люди, яких ви зустріли дорогою, і неприємності, що з вами трапилися”. Десь так і є, але було і багато приємних моментів, про які йтиметься у наступному, останньому дописі про Реннштайг.
