Був сірий дощовий день 1992 року. До будинку Верховної Ради під’їхала чорна «чайка». Задні двері відкрилися, з них вистрибнув Кравчук і хутенько побіг до входу у парламент.
– Леоніде Макаровичу, стривайте! Ви парасольку забули! – у розпачі гукнув йому вслід водій.
– Нехай! – відмахнувся перший президент України. – Я так, між краплинками пробіжу!
Оце пробігти «між краплинками» заборон і обмежень, введених за останній час, стало мистецтвом слалому, яке довелося опанувати майже всім нам. І, справді, як розібратися, що можна, чого категорично не можна, а що знаходиться у сірій зоні: прямо не заборонене, але й начебто не дозволене? Як втиснути яскраве, пульсуюче життя з усіма його потребами й нюансами у сіру решітку матриці, що нас оточує? «Якщо є воля, знайдеться і шлях», – говорить прислів’я. Я розповім вам про те, як мені вдалося організувати повноцінну сімейну відпустку, попри всі локдауни, закриття і заборони.
В кінці березня 2021 року я відчула, що більше так не можу. Вдома не можу дивитися на знайомі до останньої шпарини рідні стіни, на вулиці не можу дивитися на собак, яких знаю уже й у профіль, і в анфас, і які вже навіть перестали гавкати, завбачивши мене – натомість відвертають морди із думкою: «А, це знову вона зі своїми палками!» Протягом першого і другого локдауну ми з Борисом обійшли всю місцевість в радіусі 25 км від дому. Трьом оленятам, яких ми зустрічали на узліссі найчастіше, ми дали прізвиська Бембі, Байкал і Буцик. За цей рік вони підросли і стали дорослими оленями, але й досі тримаються разом. Ми бачили зайців і лисиць, косуль і кабанів, зустрічали схід сонця і проводжали його на захід, бажаючи йому доброї ночі. Ми спостерігали зміни пір року, переживали будь-яку негоду і раділи добрій погоді й сонечку. Обійшли всі навколишні села так, що я могла б із закритими очами намалювати карту із найменшими провулочками кожного із них. І, врешті решт, це мені настільки набридло, що я сама була готова загавкати замість тих собак, що мене ігнорують, і то – на своїх рідних і близьких. Щойно я усвідомила це, як одразу почала готуватися до багатоденного походу. Бо багатоденний похід – це така штука, що лікує від:
- Безсоння
- Тривожних думок
- Сумнівів у собі
- Зневіри у своїх силах
- Непевності у майбутньому
- Комплексів
І ще цілого ряду захворювань і розладів, як уявних, так і реальних. Кількаденний похід вирішує конфлікти, що лежать тягарем на душі, прибирає соціальний тиск і блокує хвилю негативу, що обрушується на тебе кожного дня разом із телевізійними новинами і повідомленнями із соціальних мереж.
Довгий похід – це як довгий ресет для приладу, що повертає його до заводських налаштувань. Ти повертаєшся до природи, і вона приймає тебе таким, як ти є. Ти повертаєшся до себе — до того, ким створила тебе природа. Неважливо, ким ти працюєш, скільки у тебе грошей, який твій сімейний стан, скільки тобі років: ти — це просто ти. Хто саме? Виясниш у поході!
Отже, у будь-якій незрозумілій ситуації, пакуй речі і вирушай у похід! Фізична підготовка не має великого значення: 53-річна жінка, яка пройшла більше 53 тисяч кілометрів за останні 10 років, має надлишкову вагу, плоскостопість, короткозорість, і виглядає скоріше як вчителька математики, аніж спортивна модель.
Тим не менш, Крістін Тюрмер є прикладом для багатьох (і для мене також), що ходити може кожен, у кого є ноги, і ходіння – це найкращі ліки для душі та тіла. До того ж, безкоштовні.
Ще одним прикладом для наслідування для мене є блогер Крістоф Херманн, який пройшов багато тисяч кілометрів із мінімальним обладнанням і написав, серед інших, довідник про Шлях Франконських гір, розмітку якого робив у 2007 році разом із своїм батьком. Через те, що цей шлях сертифіковано відносно недавно, про нього знає мало хто навіть із німців. На шляху мені довелося часто зупинятися і роз’яснювати, що воно таке, і німці дивувалися, що у них таке є, хоча шлях дуже добре промаркований. Що, у свою чергу, не заважало нам кожного дня по 3-4 рази блукати і повертатися до попередньої мітки, щоби знову віднайти путь.
Шлях Франконських гір – це вже мій третій багатоденний похід зі зростанням складності та кількості кілометрів. Першим був Каміно (шлях Св. Якоба), який ми пройшли з мамою у 2018 році. Другим був Реннштайг, який ми встигли зробити з Мишком і Борисом між двома локдаунами у 2020 році. Ці три походи проходили у різних форматах: перший – із перебуванням у гуртожитках та готелях, другий – із ночуванням у безкоштовних хижах, і нарешті, третій, найбільш хардкорний варіант – ночівля у палатці в лісі. Бо що ще залишається під час третього локдауну, коли всі готелі та пансіони закриті?
Відповідно до зміни походного формату мінявся і розмір рюкзака: від 35 літрів на Каміно до 45 літрів на Реннштайгу й аж до 65 літрів на Шляху Франконських гір. Вага при цьому не дуже змінювалася: як було 12 кг з повною викладкою (тобто провіантом і водою), так і залишилася. Коли йдеш удвох (іще й із молодим хлопцем!) гріх не навантажити другий рюкзак по максимуму. Отже, Борис ніс нашу палатку, два спальники та два ізомати (тоненькі матраци, що слугують прошарком між дном палатки і спальним мішком). Я несла все інше – походну кухню (бо ж ресторани і кафе теж закриті), запас їжі на 3-4 дні і води на один день (3 літри). Якби я не потягнула із собою ще й свого вірного ноутбука, мій рюкзак важив би до 10 кг, як у мого сина. Але ж ні: я почувалася таким собі середньовічним мандрівним майстром, який ходить по городах і селах, пропонуючи свої послуги, і виконує різні столярні та теслярські роботи за їжу та дах над головою. Реманент мав бути обов’язково при мені! А що, як подзвонять замовники і попросять щось швиденько перекласти або виправити в уже зробленому перекладі? Без комп’ютеру я почувалася себе як без важливої частини тіла, хоч він мені жодного разу не знадобився і навіть підло мене підвів, коли конче був потрібен струм для мобільного й годинника з GPS. Цей нахаба й жадюга не захотів грати роль пауербанку і рішуче відмовився надати іншим пристроями бодай трохи живлення! Наступного разу залишиться вдома — а мені буде на 2 кг легше нести.
До третього походу я підготувалася краще, наступивши на всі можливі граблі ще у перших двох. Я не взяла із собою фільтра для води, шампунь і одяг для міста, адже культурна програма не планувалася. Всі музеї та замки на шляху були закриті. І все ж можна було б іще зекономити: адже кожен грам важить, і чим більше на собі несеш, тим менше помічаєш з того, що діється довкола. І тим довше доводиться відновлюватися після походу: зараз, коли я це пишу, у мене все ще болить спина і чомусь праве плече. Наступного разу ще оптимізую походний реманент із тим, щоб вкластися у 9 кг. Добре, що зараз є можливість купити облаштунки ультра-лайт, — це лише питання бюджету й досвіду. І, звісно, перевіряти треба все на собі, тоді сам знатимеш, що тобі знадобиться наступного разу для того чи іншого формату походу, а без чого можна спокійно обійтися.
До підготовки також належить орієнтація, для якої мають бути два окремих джерела. Деякі беруть із собою паперові карти, а я задовольнилася легеньким довідником і треками GPS, що додавалися до нього: їх я завантажила до годинника з GPS і програми komoot на мобільному. Цього мало вистачити, щоб не збитися зі шляху. Однак, зі своєю здатністю заблукати навіть на автобані з рухом лише в одному напрямку, я примудрялася кожного дня плутати і губити стежку. Справа в тому, що поряд із цим шляхом часто проходять із десяток інших шляхів, як міжнародного, так і місцевого значення, і розібратися в їхньому хитросплетінні не так просто навіть пристрою із сателітною навігацією.
Та що там казати, якщо із самого початку ми пішли не туди! Почали ми там, де минулого року закінчили Реннштайг: у Бланкенштайні (Тюрінгія), в місці, де сходяться чотири великі німецькі шляхи. Зробили фотку «до» і пішли на місток, що вів через річку Зале.
Однак виявилося, що треба було переходити її в іншому місці, на колишньому кордоні між ФРН і НДР. Раніше його дозволялося перетинати лише військовим і погранцям: опинись ми тут років на 30 раніше, нас би застрелили. Для всього свій час. Наразі колишнім моторошним кордоном між двома Німеччинами проходить так звана «Зелена смуга»: місце для походів.
Конкретно на цьому відрізку Зеленої смуги була вузькоколійка, якою перевозили руду, що добували тут просто у скелях.
– Чекаєте на потяг? — пошуткував чоловік, який прогулювався Зеленою смугою зі своєю дружиною.
– Так, сподіваюся, скоро надійде! – відповіла я, підтягуючи ремені рюкзака.
Перші кроки на шляху завжди даються важко: часто зупиняєшся, перепасовуваєш рюкзак, щось перекушуєш, бо їсти дуже хочеться, і загалом роздумуєш, нащо ти вплутався в цю авантюру. Адже зараз такі часи і дома є, що робити, до того ж Борис видає коники: хоче робити неодмінно 1 крок у секунду, і плентається, як черепаха. Взагалі-то у нас із ним один темп, що трапляється рідко, коли із кимось ходиш. Мишко, наприклад, завжди забігає наперед і нетерпляче чекає на нас, риючи землю копитом. Ілля так просто їздить на гірському велосипеді, тож його не наздоженеш. Борис, натомість, іде у помірному темпі, що мене цілком влаштовує. Але не зараз, коли він застиг на мосту серед ріки і підіймає ноги, як лелека у воді.
– Якщо зараз не прискоришся, відправлю тебе з Ханнесом додому, а далі піду сама! – пригрозила я.
Разу з третього Борис послухався і пішов нормально. Над річкою злетіла стайка качок – і я сприйняла це, як добрий знак. Шлях прийняв нас, і все на ньому буде добре, можемо спокійно йти далі. Ми перейшли річку, залишили територію колишньої Східної Німеччини і попрямували до кордону із Чехією місцевістю, яку називають Баварською Канадою.
Всі дописи про походи тут
