Батько Рейн дарує нам життя, як у раю;
Солодкі поцілунки, але вино ще солодше!Генріх Гейне «Пісня про рейнське вино»
– І от, уяви собі, кожні два-три кілометри на шляху стоїть автомат, що продає вино. Кидаєш 1 євро й отримуєш пластянку, а в ній — прохолодне терпке біле вино. Сідаєш на лавочку, попиваєш винце й милуєшся видами, що відкриваються на Рейн, — переказувала я мамі сюжет, побачений у ранкових німецьких новинах. — Десь після п’ятої зупинки вже нікуди не йдеш — сидиш і втикаєш зі скали Лореляй, намагаючись розгледіти скарб Нібелунгів, захований на дні річки.
Спокусившись на мої байки, баляндраси романтиків епохи бурі й натиску і рекламні ролики німецького телебачення, мама приїхала до мене у травні 2023 року. Разом ми збиралися пройти легендарний Рейнштайг: класичний маршрут, що пролягає уздовж лівого берега Рейну від Вісбадену до Бонну (або навпаки). Він простягається на 320 км і налічує 21 етап і 9600 м набору висоти (поділіть на 100 й отримайте додаткову кількість кілометрів — 96). Із них ми пройшли 5 етапів, зробивши 92 км і 2200 м набору висоти за шість днів. Вибрали для цього найбільш мальовничий «шматок»: від Бінгену до Боппарду. Саме на цьому відрізку знаходяться такі визначні пам’ятки, як скеля Лореляй, замок-митниця на скелястому острові Фалькенштайн, а також замки-конкуренти Кіт і Миша, що пильнують одне іншого з протилежних берегів епічної річки.
Мама приїхала до нас вперше після початку великої війни. До цього відмовлялася покидати рідний Київ, як би ми її не вговорювали. Після моторошного бомбардування столиці вона розповідала, як ні в чому не бувало: «Якраз вибралася з палками ходити. Бачу: люди збираються коло школи й дитсадку. Думаю: «Чого це?». Звісно, вибухи в центрі я чула, але думала, що то так і треба». Після цього випадку теща стала прикладом незламності й мужності для Ханнеса.
Врешті решт, любов до скандинавської ходьби й бажання побачити Рейн з висоти і спробувати знаменитий рислінг перемогли, і мама вибралася до нас. Спочатку, однак, треба було перевірити фізичну форму і снарягу. Для цього ми зробили пробний похід Собачою тропою до Джерела молодості.
Собача тропа називається так через те, що там люблять гуляти собачники з чотириногими друзями, а Фонтан вічної молодості знаходиться у зачарованому лісі неподалік від мого дому. Не те щоб мама його особливо потребувала: у свої 74 роки вона виглядає й почувається себе років на 20 молодшою. Але у спекотний травневий день після 9-км походу дуже приємно охолодитися!
Після цього ми провели огляд реманенту, підкоригували перелік речей, викинули зайве, доклали необхідне у рюкзаки й виїхали на Захід, у сторону Карлсруе. З погодою не пощастило — зливи й холодний вітер переслідували нас майже на всьому шляху. У черевиках хлюпало: добре, що це було «босоноге взуття». Хоч із ним і відчуваєш кожен камінчик, шишку і корінь дерева на дорозі, зате не натирає ніг і швидко сохне. Не раз у нас була думка купити парасольку, аж поки шлях не підкинув її просто під ноги. Хтось загубив або в когось випала з рюкзака складна обмрелька, що лежала просто серед дороги й чекала на нас. «Шлях дає тобі все, що потрібно», — з розумною пикою процитувала я популярний серед мандрівників вираз.
Щоб трішки розходитися «по плоскачу», перший етап у 14,5 км ми вирішили пройти від Майнца до Вісбадена, а вже звідти стартувати потягом до точки висадки. Переночували неподалеку від Карлсруе у містечку Бругзаль, де живе Льока, моя молодша сестра.
Юра, швагер, відвіз нас наступного дня до Майнцу. Зранку автострада була вщент заповнена машинами, що поспішали на роботу, і шлях розтягнувся на півтори години. Юра лаявся двома мовами (одною з яких уже була німецька), крутив бублика, підрізаючи законослухняних бюргерів, слухав українські новини на радіо і приймав дзвінки з київського офісу через гарнітуру.
– Що йому треба, переклад і апостиль на свідоцтво про народження? Країна народження яка? Росія? Скажи йому, що між нашими країнами немає дипломатичних відношень, нехай їде до свого Урюпінска й апостилює там, – інструктував він проєкт-менеджера своєї перекладацької агенції належному поводженню з клієнтами.
Перехід між мобільним офісом і медитацією на ходу був миттєвим. Шойно ми вийшли у передмісті Майнца, як гамір стих і нас зустріла типова німецька ідилія: у садках квітнув бузок, на полях паслися коні, одягнені у дощові накидки, людей не було видно.
У центрі пішохідною зоною прогулювалися тати з дитячими возиками й дами з собачками. Старе місто було зруйноване на 80% під час Другої світової війни, тож архітектурних пам’яток залишилось небагато.
Майнц, столиця федеральної землі Рейнланд-Пфальц знаходиться на західному березі Рейну, а на протилежному березі знаходиться місто Вісбаден, столиця федеральної землі Гессен. Історично ці міста були суперниками: Майнц — консервативний католицький центр, а Вісбаден — демократичне місто-курорт, де переважають протестанти. Наразі вони утворюють транскордонний подвійний центр, що налічує 500 000 мешканців на площі 301,67 кв. кілометрів. Поряд із Берліном і Потсдамом, Майнц і Вісбаден є єдиними двома столицями федеральних земель Німеччини зі спільним міським кордоном.
Перейшовши через міст, під яким стояв дивний кінь без пальта, ми опинилися у Вісбадені. У порівнянні із суворим Майнцом Вісбаден здавався теплим, привітним і доглянутим. Так виглядає парк, що веде до вокзалу. На деревах щебетали папуги, у фонтанах дзюрчала вода, атмосфера була розслабленою не просто як на курорті, а ще й на такому, що знаходиться на субтропічному узбережжі!
Проте розслаблятися було зарано: прийшовши на вокзал, ми спіймали першого облизня. Квиток за 49 євро на місяць, який ми збиралися купити в касі, треба було замовляти за місяць, бо в наявності його не було.
– Добре, а коли наступний потяг до Бінгену? Чи можна у вас придбати на нього квитки?
– Через 12 хвилин. Ні, продати вам квитки на нього я не маю права: а що, як ви на потяг не встигнете?
Я відійшла від каси й сіла на лавочку, розлючено тицяючи клавіші телефону. Завантажити додаток Deutsche Bahn, спробувати купити місячний проїзний, обламатися й купити натомість два квитки до Бінгену зайняло кілька хвилин. Ми ще могли встигнути на потяг! Адже наступний був аж за півтори години.
– Побігли, он він стоїть, на третій платформі, наш R12. Що на ньому написано? Франкфурт-на-Майні? Так, це наш, бо він звідти йде до Бінгену.
Ми заскочили у двері й, відхекуючись, стали у проході: вільних сидячих місць не було. Перша підозра закралася, коли за вікном замість мальовничих краєвидів понадрейнщини потягнулися сірі промислові зони. Другу підозру викликали люди довкола: пасажири були одягнуті як на парад, у ділових костюмчиках, із валізами на коліщатках, що блищали, як нова копійчина. З рюкзаками і палками, одягнені в бомжово-туристичний дрес-код, були лише ми з мамою. А хто там сидить, у синій формі, пілотці й черевиках на підборах, чи не стюардеса?
– Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка: аеропорт Франкфурт-на-Майні, – оголосила інтеркомом приємна жіночка.
WTF? Куди ми їдемо? І як звідти добратися до місця старту? Застосунок одразу дав відповідь: звісно, через Вісбаден! Вискочивши з дверей, як Пилип з конопель, і погасавши різними рівнями найбільшого в Європі аеропорту, ми опинилися на платформі, звідки якраз вирушав поїзд на Вісбаден. Куди ми й прибули через сорок хвилин, пропустивши потяг на південь. До наступного треба було чекати ще півтори години.
– Ну що, пішли прогуляємося? – запропонувала я мамі. – Платформу ми вже знаємо, вокзал як рідний, нема чого тут сидіти півтори години.
І ми пішли блукати містом. На щастя, дорогою нам трапилася Синьйора Бутилетта, що підняла мамі настрій. Проте, пити було зарано: на нас чекав старт Рейнштайгу, а ми з нетерпінням чекали на нього після невдалого фальстарту.
Далі буде!
