Похід між двома снігопадами, частина 2: А голову ти вдома не забула?

– Помахай мені ліхтариком, щоб я бачив, де ти є! – у розпачі гукав Ханнес у трубку, намагаючись перекричати тріск і хрипіння у сотовій мережі.

– Який ще ліхтарик? Ми що, у 19-му сторіччі? А як же координати, які я надіслала тобі через гугл мепс? – обурено питала я, намагаючись намацати налобного ліхтарика, що сховався в одному з десятка відділень рюкзаку, у сутінках, що швидко згущувалися.

– Нічого не дають твої координати! Мій навігатор їх не бачить! Чекай-но, хтось іде, зараз я його поспитаю, – сказав Ханнес і повісив трубку.

«Не питай нічого ні в кого! – подумки загорлала я. – Адже ночівля в лісі з палаткою заборонена!»

«Коли все скінчиться, – пише Крістін Тюрмер у книзі «Ходити довгими шляхами», – все, що ви будете пам’ятати – це неприємності, що з вами трапилися, і люди, яких ви зустріли на шляху».

Наш Шлях Франконських гір тільки-но почався, а ми вже зіткнулися з першими неприємностями. І людьми. Після того, як я сяк-так уперше в житті поставила палатку за допомогою двох палок для скандинавської ходьби (не покажу, навіть і не просіть – вона два рази за ніч падала нам на голови), ми надули ізомати і почали розстеляти спальники. І тут виявилося, що спальник у нас лише один! Де дівся спальний мішок Бориса – дідько його знає. Десь сховався під час зборів, відкладених, як завжди, на останній момент. Що робити? Вночі прогнозували приморозки, тож я хутенько подзвонила Ханнесу, надіслала наші координати і попросила підвезти спальника. «Організація походу – рівень 80, – напевно подумав Ханнес, а якби навчався у радянській, а не швабській, школі, ще й додав би: – А голову ти вдома не забула?» Однак, як справжній лицар, лише зітхнув, вилаявся мовчки (може, й уголос), зібрав всі спальники, які знайшов удома, включно з 5-кілограмовим мастодонтом, що залишився ще з часів бундесверу, бо не був певний, який саме мені потрібен, і поїхав шукати нас у франконських лісах. Це було нелегко.

– Добре, що я надибав на хазяїна ділянки у лісі! – пояснював мені Ханнес, коли ми, нарешті, зустрілися за допомогою сигналів ліхтарика і вказівок господаря лісу. – Він дуже здивувався, що хтось ночує на його території, і ще більше здивувався, що це жінка із сином, яка збирається пройти 200 км горами в кінці березня. Тим не менше, шлях мені вказав і був не проти, що ви переночуєте в його лісі.

І тут ми підходимо до делікатного питання: чи можна взагалі ставити палатку на природі в Німеччині? Закон говорить: «Ні!» Тому що палатка – це вже незаконна забудова. Десь логіка є зрозумілою: де палатка – там і кіоск, а де кіоск – там і ринок із шаурмою, і колись знадобиться Кличко, щоб усе те знести. Тому створення стихійних таборів і ринків законодавчо блокується ще на підході. Але на кожне «ні» є ряд правових застережень, що перетворюють його на «так». А саме, ночувати на природі можна, якщо:

Спати у гамаку або спальнику.
Не ночувати у заповідниках.
Ставити палатку у спеціально відведених місцях для кемпінгу.
Спитати дозволу хазяїна ділянки на те, щоб поставити палатку, і такий дозвіл отримати.

75% лісів у Німеччині знаходяться у приватній власності. Але ж знайти господаря ділянки, коли йдеш лісом, що простягається на 250 гектарів, малоймовірно. Як і йому знайти тебе, навіть якщо точно знати координати місця, де стоїть палатка. На практиці достатньо зійти зі стежини, заглибитися на 100-200 метрів у ліс – і ти вже пропав для всієї цивілізації, зокрема, для правоохоронної системи. Випадки штрафування у Німеччині за встановлену палатку невідомі. Завжди можна домовитися – просто поговорити з людьми і роз’яснити ситуацію. У більшості випадків тобі підуть на зустріч і погодяться, якщо ти пообіцяєш не шуміти і не смітити. На практиці слід дотримуватися таких правил:

Ставити палатку на заході сонця і збирати її одразу після сходу.
Не залишатися на одному місці більше однієї ночі.
Забирати із собою все сміття, залишаючи місце таким, як воно було до твого приходу.
Уникати популярних місць вигулу собак, паркування машин, велосипедних стежок і прогулянок на конях.

І взагалі – тримати очі відкритими. Не ставити палатку у низині, біля потічка, як ми це зробили у першу ніч. Хоча це і зручно для того, щоб помити посуд після вечері та сніданку, однак надмірна вологість, шум води і звуки тварин, що приходять на водопій, заважають нормальному сну. Також не варто розбивати палатку «на верхотурі», де вона відкрита всім вітрам. Місце має бути якомога більш рівним, інакше скочуватимешся в той чи інший бік. І, звісно, слід прибрати всі шишки і палички, перш ніж розстеляти полотно. Страшно лише у перший раз – згодом око «накидується», і просто ідучи стежкою й роздивляючись навсібіч, помічаєш місця, підходящі для ночівлі. З кожним разом, в міру набуття досвіду, таке місце знаходиться все швидше й легше. Проте, не обходиться і без епік фейлів.

Одного разу ми заночували неподалік від вітрогенераторів, і вночі я прокинулася через жахливий шум, схожий на гуркіт потягу, що наближається до тебе на повній швидкості. Не відразу я зрозуміла, що ледве чутний шелест турбін удень переростає в такий страшний гуркіт уночі. Добре, що у мене були із собою дві пари затичок для вух – одну із них я дала Борису, другу взяла собі, і ми спокійно проспали до ранку.

Інша неспокійна ніч чекала на нас у місцевості, де видобували граніт. Коли ми дійшли до неї уже під вечір, дорогу нам загородила табличка із написом: «Обережно! Ведуться вибухові роботи! Прохід заборонено з 7 до 17.00 години».

Я не повірила своїм очам: адже якраз під цим написом було червоно-біле маркування нашого шляху! Хто прокладає туристичний маршрут через таку небезпечну місцевість? На щастя, було уже 17.30 і техніка стояла без дії. Ми обережно пробралися між валунами відкинутої породи, і почали шукати місце, де переночувати.

Однак навіть через пару кілометрів знайти його було важко – всюди каміння, та ще й яке! Граніт – це, звісно, не базальт, але не менш твердий, тож коли ми, вкрай знеможені, розкинули табір у більш-менш прийнятному місці, відчуття було таке, що ми знаходимся серед кладовища. Палатку довелося поставити просто на гранітній плиті, трішки порослій, для годиться, мохом і лишайником. Я пригадала дівчинку із сімейки Аддамс, яка спала у фамільному склепі, і подумала, що їй би тут сподобалося. Розбудили нас, як і було обіцяно, о 7-ій ранку звуки вибухів – у кар’єрі почали зривати граніт. Я зітхнула і почала шукати рівне місце, щоб приготувати сніданок. Коли встановлюєш похідну кухню, слід стежити, щоб вода, яку ніс на собі десятки кілометрів, не перекинулася. Дарма: на єдине рівне місце насрав олень. Це був явно не мій день. До того ж виявилося, що у мене почалися критичні дні, геть недоречні в поході. Треба було швидко знайти супермаркет для поповнення запасів. Ми хутко зібрали речі і рвонули у напрямку найближчого на карті міста.

Коли бачиш на горизонті місто, радієш і хвилюєшся, як дитина. Як воно тебе прийме, чи сподобається воно тобі і, найголовніше, чи будуть там відкриті Алді або Едека?

Питання їжі, води й ночівлі – це три основні проблеми, які доводиться вирішувати на шляху. Вони визначають і ритм дня: адже, щоб приготувати ранкову каву, не можна просто натиснути на кнопку кавової машини. Порядок дій такий:

Увімкнути ліхтарик, начепивши його у півтемряві на лоба і тихо лаючись, коли він з’їжджає разом із шапкою тобі на очі. Так, ти спав у шапці, бо вночі мінусова температура плюс конденсація, що збирається на стінках і стелі палатки і падає зранку на лице, зволожуючи його бадьорою росою.
Знайти в рюкзаку каву, чай, цукор або стевію.
Згадати, що воду ти залишив назовні, щоб вона не вихолоджувала повітря у палатці вночі, — і, тихенько лаючись, взути в’єтнамки на босу ногу й вилізти з палатки у досвітню темряву. Вияснити, що ззовні ще холодніше, ніж із середини, схопити воду, що лежить під деревом, і хутенько залізти назад, у палатку.
Дістати газовий балон, потрусити його: чи залишився ще газ і, якщо так, то скільки? Прикрутити до нього горілку й обережно повернути запальник.
Зітхнувши, подивитися на пропалене місце у протимоскітній сітці і згадати, чому саме не можна готувати на відкритому вогнищі всередині. За скільки згоряє палатка, за 40 чи 60 секунд?
Так і не згадавши і зітхнувши вдруге, викрутити запальник на мінімум, набрати у каструльку води, накрити її кришкою і додати газку.
Розбудити Бориса, щоб він тримав всю конструкцію у стані рівноваги, поки ти готуєш каву і чай.
Коли закипить, заварити напої у чашках і накрити їх кришками, стежачи, щоб вони не перекинулися.
Лаючись уже вголос, знайти губку і витерти з матрацу розлиті напої. Вкотре дати собі слово не наливати по вінця!
Повторити цей порядок дій для ранкових мюслів або каші.

Після цього треба все розібрати, вимити посуд холодною водою, протерти його і скласти у рюкзаки. Готування їжі в поході – процес нелегкий і довгий, тому я обмежувалася двома гарячими стравами на день: сніданком і обідом. На вечерю ми їли батончики, запиваючи їх водою. Час обідньої перерви зручно було об’єднати із сієстою, коли відпочиваєш і висушуєш все облаштування, що вимокло вночі. Здавалося б, відпочинок вдень має бути приємною справою, якій не гріх приділити побільше часу, просто лежачи на спині і вдивляючись у верхівки сосен, серед яких пропливають легенькі хмаринки. Бо коли ще знайдеш час для солодкого нічогонероблення, як у поході, де є лише три варіанти поведінки: ходити, їсти або спати? Так я собі роздумувала, лежачи на спині у сосновому ліску після кількагодинного переходу полями під сонцем, що припікало, як улітку.