– Третій раз завила ця клята сирена! Як ти гадаєш, нам слід тікати звідси? – розпачливо спитала я Ханнеса, сподіваючись почути у відповідь: «Ні». Адже ми тільки-но переставили палатку за кущі, де вітер не так сильно буянив. До того вона стояла під великою розлогою вербою на вигині ріки: хоч і в мальовничому, але ненадійному місці. Ввечорі заштормило, палатку почало шарпати в усі боки, підпори знесло, і нам із Борисом довелося під проливним дощем і по темноті перетягати її у більш спокійне місце.
– Як далеко ви від річки? – спитав Ханнес. – Скільки метрів у вишину?
Я прокрутила у голові картинку і відповіла:
– Десь метра зо три: ми на крутому березі.
– Лягай спати спокійно: багато чого має статися, перше ніж вас затопить.
Я поклала слухавку і замислилася. Що він хотів цим сказати? І що саме може статися до ранку? Мені ввижалися три варіанти:
- Вода підніметься і затопить заливну луку й палатку разом із нею. А на ранок ми з Борисом випливемо на матрацах, як ті кадри з фільму «Божевільні в армії».
- Вода підмиє берег, і палатка сповзе разом із кручею в Дунай.
- Вода зверху і знизу об’єднається й спільними зусиллями стягне палатку в річку.
А мені ж здавалося, що після тієї кошмарної ночі в лісі гірше вже не буде! Прокинулася я тоді після неспокійного сну через те, що піді мною щось вовтузилося і скиглило:
– Мамо, що таке? Що трапилося?
А трапилося от що: ввечорі ми поставили палатку на схилі гори, подалі від ріки, підтопленої луки й мошкари. Я ще й раділа, що неподалеку від шляху! Вночі вперіщив дощ, який розмив глиняний схил гори, і палатка з’їхала вниз разом із нами й усіма речами всередині. Довелося серед ночі наосліп шукати вихід, який був зовсім не там, де очікувалося, вилазити з палатки під дощ, витягати Бориса й переставляти наш тимчасовий дім на більш рівне і безпечне місце. Під дуб, за півметра від шляху. Єдине, що тішило: за такої погоди навряд чи ним хтось бігатиме, їздитиме на велосипеді або ходитиме зранку. Хіба що на катері хтось проїде — метрів за 500 від нас. Та й то навряд.
Щоб заспокоїтись, я згадувала всі інформаційні таблички, які читала дорогою про Дунай і його річище. По-перше, їх є два: старе і нове русло. Ми зараз знаходимося на «старику», тож є шанс, що велика вода пройде основною течією й нас не зачепить. По-друге, ми стоїмо на крутому березі — спочатку має затопити більш пологий, протилежний. По-третє, ми тільки-но пройшли споруду, призначену для запобігання повіні й регулювання рівня воді.
Ми знаходилися на останньому природньому 70-кілометровому відтинку ріки між Штраубінгом і Фільсхофеном. Після цього й аж до самого гирла Дунай буде «зарегульований», тобто, його течію буде змінено й підігнано під потреби людства, як-от:
- Судноплавство
- Освоєння земель для сільського господарства й будівництва
- Виробництво електроенергії
Починаючи з 15-го сторіччя людство намагалося підкорити Дунай, змінити його течію та звичку заливати все до виднокраю. А також використати могутні потоки води собі на користь. Cкладається таке враження, що могутня ріка прокинулась і збирагається повернути собі владу над тим, щоб віками відбиралося людьми. Водня стихія могутня і жартів не розуміє. Тому краще милуватися рікою, тримаючи від неї шанобливу дистанцію.
Як би там не було, і цю кошмарну ніч ми пережили, а наступну провели у милому й гостинному пенсіоні, хазяйка якого висушила всі наші речі й приготувала бомбезний сніданок, якого вистачило і на обід.
Мало того: її чоловік наздогнав нас на машині, щоб повернути забуті домашні штани Бориса. На радощах я пообіцяла йому зробити рекламу у блозі, тим більше, що він категорично проти реєстрації на booking.com, через що про цей пенсіон мало хто знає і відвідувачів у них майже немає.
Після цього дня змінилися і погода, і настрій. Дунай змилостився над нами або зрозумів, що так легко нас не позбудешся, зітхнув і сказав: «Добре, що з вами поробиш. Ідіть собі далі!» І ми пішли.
Закінчення в наступному дописі. Початок тут і тут.
