– Не піду я туди! – перелякано позадкувала я від кафе “Benno’s Truck Shop”, де за пластиковими столами сиділи бородаті байкери, голосно розмовляли, сміялися і дудлили пиво.
– Чому? – здивувалася мама.
– Я їх боюся!
– Тю, і чого їх боятися? Пішли! – рішуче скомандувала ма і почимчикувала просто на кухню, яка заразом була прилавком самообслуговування.
Націдити каву з автомата, застелити брудну пластикову тацю серветкою і покласти на неї столове приладдя було ділом нехитрим. Із замовленням страв було складніше: блюдо дня пропонувалось одне, мало невимовну назву і являло собою засмажену вермішель, яку підкидав на гігантській чавунній пательні бородатий власник забігайлівки. Мугикаючи під радіо-рок (воно таки є в Німеччині?!), він додавав то один, то інший інгредієнт і перемішував страву до повної втрати власної автентичності. Тут уже злякалася мама, і замовила сосиски з картопляним салатом, а я вирішила спробувати пасту по-байкерські аль денте.
Діватися все одно не було куди: заклади харчування у Каубі були ще зачинені, а ми були вже голодні. Крім того, бородатий господар забігайлівки дав нам цінні вказівки, як дійти до наступного етапу і не померти при цьому.
– Слухайте сюди! Нещасних туристів шлях веде зігінзугом, отак, – і він черканув олівчиком на серветці зубчасту пилу. – А ми, місцеві, крокуємо напрямки, отак, – поряд із зігінзугом з’явилася чітка, пряма лінія. – Я напишу вам основні точки маршруту, так що дійдете завтра до Лореляй і не захекаєтеся!
Ми подякували гостинному олдтаймеру і пішли оглядати місцеві пам’ятки.
Знаменитий Кауб передусім тим, що тут у ніч на новий, 1814 рік, «Маршал Вперед» разом із 50 000 солдатами й 15 000 конями перейшов тут Рейн. На тому боці він продовжив наступ на військо Наполеона, що відступало після битви під Лейпцигом. Будинок, де зупинявся Ґебгард-Леберехт фон Блюхер, перетворили на його музей, а для особливо чуттєвих французів написали на табличці: «Музей квітів».
Друга пам’ятка Каубу: Пфальграфенштайн, який іще називають «податковий замок». Його будівництво почалося на скелястому острові серед Рейну в 1327 році, і до 1866 року він використовувався як місце збору податків із кораблів, що пропливали повз. Якщо хтось не міг або не хотів платити за перевезення вантажу, його закривали у темниці замку доти, доки хтось не вносив викуп за нього.
Пам’ятка № 3: рейнське вино, а саме, рислінг. Але скуштувати його, як і протягом двох попередніх днів, нам не судилося: вечеряли ми в безалкогольному індійському ресторані. І на ранок були готові брати нові висоти: вперед, до скелі Лореляй!
Дорогою, як завжди, я фотографувала чудернацькі місця. До прикладу, осередок буддистів (як вони перескакують через оцю всю параферналію?) Принаймні, знак Рейнштайгу висить: значить, ідемо правильно.
Як уже говорилося в попередньому дописі, всі містечка й села на шляху, за двома-трьома виключеннями, знаходяться внизу, на березі Рейну, а сам шлях проходить горами. Тому кожен ранок починається з набору висоти, а кожен етап закінчується спуском вниз, у цивілізацію.
Шлях подекуди являє собою неогороджену стежку шириною у дві ступні, що закінчується проваллям. Можна лише уявити собі, наскільки слизько й небезпечно тут, коли йде дощ і навколо стоїть туман! Нам пощастило і в цей день було доволі сухо. Все одно було трішки моторошно, йти доводилося обачливо й неспішно.
Містечко на тому березі було симпатичнішим за Кауб на цьому. Чи й там зупинявся Блюхер разом зі своєю армією?
Довго чи коротко, нарешті, виперлися ми на верхотуру
І майже одразу вперлися в табличку: «На жаль, шлях перекритий! Ведуться лісові роботи, прохід небезпечний для життя. Ми намагатимемося впоратися якнайшвидше, обіцяємо!»
Процедура в цьому разі така: прислухатися, чи не дзижчить пила. Подивитись на годинник: ага, 12, перерва на обід. Пішли! Йти вперед, прислухаючись і придивляючись, прокручуючи в голові вибачення, якщо робочі таки застукають нелегальних пішоходів на шляху.
У минулому нам завжди вдавалося проскочити такі місця. Тим більше, що перекривають ділянки довжиною не більше двох кілометрів: за пів години можна цей відрізок пройти. А от обходити довелося б довго й нудно. І цього разу нам пощастило й ми без проблем дісталися кінця перекритого шляху.
Дорога йшла через поля зеленого жита і жовтого рапсу.
– Не знаю, коли я останнього разу ходила полями, – задумалась мама. – Мабуть, іще в Миргороді, коли баба Маня була жива.
Її роздуми перервав погрібець із трьома сортами вина.
І винна королева, яку тут традиційно вибирають щороку серед молодих незаміжніх дівчат.
Зненацька шлях звернув ліворуч і вивів нас на кручу просто над скелею Лореляй.
За легендою, Лореляй звали дівчину, яка в розпачу через невірного коханого кинулася в Рейн зі кручі. Випливла з глибоких вод русалкою, всілася на скелі й почала солодким співом топити кораблі, що пропливали повз (і сплатили або ще не сплатили податки у замку вверх за течією).
Популяризував міф про Лореляй поет Генріх Гейне у вірші, датованому 1823 роком. Він швидко став популярним і навіть народним у вигляді пісні, музику до якої написав Фрідріх Зільхер у 1837 році. Це був період розквіту романтизму, і вірш Гейне переклали на музику 40 разів. Але нашою улюбленою версією залишається, звісно, пісня Scorpions. Слухаємо:
І дивимось. Якась вона анорексична, ця русалка. А я, порівняно з нею, таки добре собі вгодована.
– Не розумію, де саме сидить ця Лореляй. На ютубі показували, що просто повз неї пропливають кораблі! – пожалкувалася мама.
– Внизу є ще один пам’ятник, що на скелі сидить. Зараз спустимося до нього — і ми в Сен-Гоарсгаузені, на кінці сьогоднішнього етапу, – втішила я її.
І точно: через кількасот метрів спуску ми вийшли на набережну, до нашої сьогоднішньої мети.
У Сен-Гоарсгаузені на нас чекали насамперед гуси.
І шикарна, затишна квартира, де місця вистачило б для п’ятьох.
– Вам тут буде, де вибігатися! – запевнила господарка, вручаючи ключі.
– Ми занадто зморені для цього, – відказала я. Хоч ми й сачконули кілька поворотів ріки плюс пару замків, зрізавши через поля, та все одно були зморені й хотіли лише одного: помитися, поїсти й поприкалуватися. Мама вже почала, угледівши б’юїк, що знайшов останній прихисток у бомжовому дворі. А ні, гляди, не останній: номерний знак є, значить, іще бігає!
Кинувши рюкзаки, ми пішли прогулятися містом. Гуси вже чекали на нас на набережній.
На жаль, містечко ніби вимерло: кафешки й ресторани були закриті.
І навіть винарня, на другому поверху якої ми зупинилися, не працювала.
– Тому, що сьогодні четвер, – терпляче пояснила нам господарка.
Все з вами ясно. Ми зітхнули й почимчикували до «Реве»: скупилися і сіли з видом на Рейн, вечеряти, проводжати й зустрічати кораблики, що пропливали повз.
Один із плавзасобів був зроблений із вигорілого бежевого пластику, а за формою та фарбою нагадував старезний холодильник «Снайге» баби Мані. Ручка в нього не закривалося і дверцята доводилося підпихувати плечем і запинати на залізну зовнішню скобу. Втім, працював він відмінно всі 35 років, що я його пам’ятала. Також і його названий тезка на річці Рейн снував туди-сюди між берегами, невтомно перевозячи пасажирів, велосипеди й машини з берега на берег.
– Холодильник Снайге, я бачу тебе! – гукала я щоразу, як паром плив у нашу сторону.
– Чого ти його так обзиваєш? – заступилася за кораблик мама.
– Дирчить так само гучно, виглядає так само дешево і працює так само старанно, – пояснила я. – Так що це комплімент, а не образа.
Окрім гусей, компанію нам склали качки й корморани. Більше народу на набережній не було, тож, повечерявши, ми почапали додому. Завтра на нас чекав новий день — і останній етап Рейнштайгу.
Далі буде, початок тут, продовження тут.
