– Хто це такий? – спитала мама, роздивляючись із цікавістю пристрій, що стояв у кутку готельної кімнати.
– Не знаю, хто це, але взуття він нам висушить! – запевнила її я. Перевернула буцика на бік, включила дуйку на максимум і виставила перед ним мокрі, як хлющ, походні черевики.
До Кестерту ми спустилися надвечір важкого, вогкого і виснажливого дня. Від Сен-Гоарсгаузену шлях пішов стрімко угору, відкриваючи нові види на містечко Сен-Гоар по той бік Рейну.
Ми помахали на прощання привітному, але трішки насупленому місцю нашої ночівлі, що залишилося в ущелині внизу, і почимчикували далі вздовж Рейну.
Озирнулись востаннє на скелю Лорелай:
І кинули погляд уперед на кінець нашого передостаннього етапу, містечко Кестерт.
Нагорі на нас чекали флегматичні корови як з картини фламандських митців. З тією різницею, що вони лежали, а не стояли, ніби кажучи: «Ми вже ту траву їли-їли, а вона ніяк не закінчується. Ну її в баню!»
Крім корів, ми зустрілися з героями мультфільму «Том і Джері». Замки Маус (Миша) і Кац (Кіт), що знаходяться на цьому й попередньому відрізку Рейнштайгу, конкурують між собою понад 650 років.
Замок Кац, збудований графом фон Катценельнбоген у 1360–1371 роках, у різні часи використовувався як митний пункт, графська резиденція, школа-пансіонат і курорт. У 1989 році японський бізнес-консультант Сатоші Косугі купив його в держави за 4,3 млн німецьких марок, збирався перебудувати на готель, але так цього і не зробив. Тож замок Кішка на горі потихеньку занепадає й перетворюється на мальовничу руїну.
Замок Маус натомість процвітає і запрошує гостей. Його збудували у 1356 році за наказом архієпископа Трієру для збору податків із кораблів, що проходили Рейном, в пику графу фон Катценельнбогену. У 1900–1906 роках, у добу німецького романтизму, його відбудували під керівництвом архітектора Вільгельма Гертнера. З того часу він використовувався, крім іншого, для розведення та демонстрації польотів соколів, сов та орлів. Наразі в замку можна розписатися – тут знаходиться місцевий РАЦС. Щоправда, для цього молодятам і свідкам доведеться видиратися на гору, кленучи все на світі й перевіряючи дорогою свої почуття.
Лавочок, на яких можна відпочити, на шляху було достатньо. Але анонсованих у першій частині автоматів з вином було не видно, або ж вони були порожні чи зачинені на обслуговування.
– І де той хвалений рислінг? – бідкалася мама. – Завтра кінець маршруту, а ми його так і не спробували!
Дорога під ногами була кам’янистою і слизькою. Вперше за весь час на шляху стали траплятися люди, що йшли назустріч або наздоганяли й обганяли нас. Компанії, сім’ї з дітьми, пари й мандрівники соло: нарешті, Рейнштайг почав виправдовувати репутацію одного із самих популярних маршрутів Німеччини.
Мало того, в цій середній частині Понадрейнщини він перетинається з безліччю інших маршрутів як одного дня, так і багатоденних. Добре, що в мене був годинник із GPS, інакше легко було б заблукати.
Дощ, що не вщухав усю дорогу: то сіявся мжичкою, то гатив зливою. А під кінець вперіщив так, що ми майже бігцем спускалися до Кестерта, щоб не промокнути наскрізь.
Однак, нам це не вдалося, і йти у фешенебельний ресторан (єдиний на все містечко) довелося в капцях. Бо єдина пара взуття сохла біля буцика. Гості ресторану, яких під кінець вечора набилося під зав’язку, це не здивувало: це були голландці, що приїхали подивитися на Рейн і скуштувати рислінгу. Який і ми, нарешті, попробували, замовивши одну карафку на двох.
На вечерю мені принесли здоровенний фламмкухен із лососем: німецький варіант піцци на твердому тісті, без сиру, зате із жирним соусом на 10000 калорій. Несмачно і дуже калорійно! Мама спробувала традиційну смаженину, яку подають із коричневим соусом, картопляними кльоцками й розігрітою синьою маринованою капустою.
Засинали ми під тихе плескання хвиль, а прокинулись на ранок чудового дня: туман здіймався над рікою, немов знімаючи покривало негоди з весняної Прирейнщини.
І ми вирішили йти вздовж зачарованого Рейну замість того, щоб дертися на гору і спостерігати його з верхотури. Оптимістичні риби підтримали наше рішення.
«Прапор тобі в руки, дудку в зуби й електричку назустріч», – згадалося мені давнє шкільне побажання, коли я побачила окрасу Дойчебану, що перла нам назустріч.
Шлях спустився вниз і пішов просто вздовж річки, відкриваючи нові ракурси на старі замки Штерренберг і Лібенштайн, що в народі звуться «Ворожі брати».
За легендою, жили в них два брати, Генріх і Конрад. Обидва закохалися в красуню Гільдегард, яка віддала перевагу старшому брату, Конраду. Молодший брат, не витримавши серцевого болю, записався до війська й пішов у хрестовий похід. Невдовзі прийшла звістка про славні звитяги Генріха, і Конрад вирішив теж піти на війну і здобути славу. З походу до Єрусалиму один повернувся з винагородою, а другий – із молодою жінкою-гречанкою. І це був не Генріх. Гільдегард була в розпачі, Генріх – у гніві. Він наказав звести стіну між двома замками й викликав свого брата на дуель. Дізнавшись про це, Гільдегард встала між двома братами-ворогами й закликала їх не битися. Вона вирішила залишити дім і піти в монастир Марієнберг у Боппарді. Зникла також і непостійна гречанка: закохалася в іншого лицаря і покинула Конрада. Залишившись на самоті кожен у своєму замку, брати зрозуміли, що їм не вистачає один одного. Вони помирилися і жили в мирі й злагоді до кінця своїх днів.
На п’ятий день походу думка одна: «Добре, що не доведеться дертися до тих Ворожих братів!» Краще помилуватися на гусей, качок і маленьких гусе-каченят, що гойдаються на тихих водах Рейну.
Іти плоскачем було весело й ненапряжно, і ми не зчулися, як підійшли до поромної переправи на Боппард. На той бік разом із нами переправлялася автівка з Нідерландів і кілька туристів. За 15 хвилин ми були вже на другому боці Рейну.
І це змінило все. Похмурі замки, слизькі схили та 150 варіантів дощу залишилися на правому боці. А на лівому – веселі туристи, 150 сортів морозива й український прапор на центральній площі міста.
Безпосередньо за центром офіційним знаходиться центр історичний: а саме, римська фортеця Бодобріка, збудована у IV сторіччі. Це найкраще збережений римський форт у Європі.
У Боппарді ми сіли на електричку, білети на яку безоплатно отримали в готелі у Кестерті, й поїхали до Кобленцу. Дорогою ми споглядали замки, для яких іще не добралися.
З Кобленца доїхали до Вісбадену, де погуляли центром міста й переночували. На Вісбаденському курорті гуляли одночасно аж два арабські весілля, й гості радісно святкували до ранку у дворі нашого апарт-отелю.
На ранок ми доїхали до Шпаєра, де знаходиться знаменитий Дом. Збудований ще 1080 року, це найбільший за розмірами собор у романському стилі, що зберігся дотепер. Льока запросила нас на концерт семи хорів, в одному з яких співала її колежанка. Через те, що звук, ідучи 130-метровим проходом, доходив до останніх рядів секунд за 10, хорам доводилося співати у розміреному темпі й робити паузи.
У Шпаєрі завершився наш перший похід Рейном, від якого залишилися незабутні враження.
Сьогодні мамі виповнюється 75 років і вона вже планує наступні мандри. А поки тренується до нових походів!
Всі частини Рейнштайгу й інших мандрів знаходяться за посиланням у категорії «Рух — це життя!»
