Я сиділа на парковці під тренажерним клубом на Салтівці і зубрила німецькі неправильні дієслова. До початку заняття з персональним тренером залишалося ще півгодини, і, щоб не гаяти час, я зайнялася граматикою. Ввечері на мене чекали курси німецької, де я була самою старшою з усіх учнів – такою старою, що поряд зі мною сидів мій кремезний 14-річний син, і такою молодою, що нас інколи приймали на вулиці за пару. Насправді мені було 41 рік й інтерес до німецької мови у мене був суто шкурний: я збиралася заміж за німця. Не за того, за якого вийшла в результаті, а за шахрая із сайту знайомств, який розводив майбутніх наречених на бабки. Але тоді я ще цього не знала і натхненно вгризалася у граніт німецької граматики. Паралельно із цим я посилено займалася собою: ходила на курси «Сам собі стиліст», де вчилася носити не тільки джинси та светри, раз на місяць відвідувала косметолога і перукаря та регулярно робила манікюр і педікюр. Із цього всього у Німеччині мені знадобилися лише неправильні дієслова – і ще фітнес–програма, складена тренером у спортзалі на Салтівці.
Сьогодні виповнилося 5 років, як я переїхала до Німеччини. За цей час я встигла набрати 20 кг і скинути їх, вивчила німецьку від рівня -А1 до рівня С1, освоїла скандинавську ходьбу, полюбила гуляти на природі та ходити у багатоденні походи. Я також змінила професію, перевчилася на коуча з управління вагою, почала вести блог, писати книги і створювати онлайн-курси. Але мій шлях був дуже непростий і звісно, він ще не скінчився. Дорога сюди почалася для мене у 2014 році: з «руської весни» у Харкові, з бомби, що розірвалася у заметі і вбила 12-річного хлопчика, який міг би бути моїм сином. У школах дітям видавали листівки: як розпізнати міну і куди дзвонити, щоб повідомити про неї.
Мої три хлопці були тоді підлітками: найбільш вразлива категорія населення під час війни. З одного боку, мене розпирала гордість за наших воїнів і волонтерів, яким я також допомагала, як могла. Разом із дітьми я дивилася паради з Києва і «300 спартанців», уявляючи, що ми протистоїмо навалі зі сходу. Ми вивішували на балконі український прапор, носили вишиванки і виходили на Московський проспект із жовтно-блакитними шарфиками стояти у Всеукраїнському ланцюгу єдності. Разом з Іллєю ми ходили на концерт «Океану Ельзи» і горлали на весь стадіон: «Я не здамся без бою!»
З іншого боку, я прокидалася кожної ночі о третій годині і не могла заснути до ранку від тривожних думок. Одного разу мені наснилася війна: ніби в моїй квартирі раптом з’явилися чорні відвали гірської породи, терикони, звідки валить сморід і течуть потоки сірки. Сусіди приходять, скаржаться, просять навести порядок. Я їм кажу, що я тут ні до чого — нехай зайдуть, подивляться самі. Вони заходять — терикони зникли, а замість них з’явилася здорова товста тітка з порожніми очима. І вона безцеремонно розпоряджається в моїй квартирі, як у себе вдома, наводить свої порядки, точніше, безпорядок, розкидає речі і ламає меблі. Я прошу сусідів допомогти її випровадити, але вони кажуть, що це моя особиста справа — з нею розбиратися — і йдуть собі. Тітка залишається, зла і незадоволена, а я все намагаюся її якось випихати з дому. На тому я і прокинулася. Від такої візуалізації на душі полегшало, але ненадовго.
Це був той рідкісний період життя, коли кожного ранку прокидаєшся із думкою: «Краще було б взагалі не вставати!» Бо кожен день гірший, ніж учорашній. Щоранку, після безсонної ночі, я виходила на кухню і з тривогою дивилася у вікно в бік Салтівки, звідки очікувалися російські танки. Кожного разу, коли я виходила на балкон сушити білизну, мене хвилювало, чи встигне вона висохнути, чи доведеться збирати її в кульки і брати із собою мокрою, чи залишити на балконі сушитися, можливо, назавжди? Внизу, під під’їздом, стояла машина з повним баком бензину, документи були зібрані в дві папки і лежали на столі. В голові був план, в якому порядку забирати дітей зі шкіл — і не забути забрати їх документи, бо невідомо, де їм доведеться шкільний рік доучуватися. Мій особистий план евакуації полягав у тому, щоб виїхати в полтавську область, де у нас була дача, відсидітися там і почекати розвитку подій. Якщо все буде погано – їхати далі на Київ до родичів, а може і ще далі, до самого Львова, бо ходили настирні чутки про розділ України по Дніпру. Найшвидший шлях виїзду з міста був через тодішній Московський проспект, що знаходився неподалік від нас. Тому я засмутилася, коли старший син, прийшовши зі школи, заявив:
– Мам, вони Московський перерили! Причому не вздовж, як зазвичай, а поперек.
– А чому, не знаєш?
– Напевно, окопи риють, – похмуро пожартував Ілля.
– Але чому вони за нами їх риють, а не перед нами? – в розпачі запитувала я. – Нас уже здали, так?
Такий був тоді настрій. Центр міста заполонило п’яне бидло з колорадськими стрічками, завезене автобусами з Бєлгорода. Мій колишній чоловік, батько наших трьох дітей, подзвонив з Одеси і тремтячим голосом запитав:
– Чим я можу вам допомогти?
– Хочеш нам допомогти? Записуйся в армію і йди воюй за нас — від нас до кордону з Росією всього 70 км!
– Ну, я погано себе почуваю і взагалі я зайнятий…
Більше він не дзвонив.
На курсах «Сам собі стиліст», що проводилися на тому самому Московському проспекті, під час одного із занять з вулиці почулося гудіння й рев моторів, затремтіла підлога і захиталася люстра. Тремтячою рукою вчителька відкрила штори, визирнула на вулицю і несміливо запитала: «Нас що, вже окупували?» Такий був тоді настрій.
Серед безпросвітної сірості єдиним промінцем надії було інтернет-знайомство з одним німцем із Берліну. Кілька років тому я зареєструвалася на сайті для знайомств за кордоном і зовсім забула про це у вирі подій. І от, якраз у найпохмуріший час, мені прийшло повідомлення від Штефана, який зацікавився моїм профілем і просто таки горів бажанням познайомитися зі мною ближче. Штефан писав гарною англійською мовою, був ввічливим і дружнім, і кожного дня завалював мене віртуальними листівками, фотографіями друзів і батьків, яким дуже кортіло зі мною познайомитися. Стільки уваги та турботи про мене давно ніхто не виявляв: в Україні після 36 років на жінку зазвичай просто перестають звертати увагу. А про кавалерів із місцевих сайтів знайомств просто смішно згадувати. Один написав: «Я буду лисий, із трояндою і в чорному плащі». Я собі уявила такого собі Зорро, що чекає на мене біля Кулінічів на станції метро «Університет». Звісно, причепурилася по повній програмі:
Виходжу з метро, роззираюся і бачу підтоптаного лисого сумного дядька у плащі 70-х років — не вінтажному, а саме тоді і пошитому, — який, до того ж, випрали і попрасували востаннє ще десь у неспокійних 80-х. В руці він тримав похнюплену зів’ялу квітку, що виглядала так, ніби пережила вже не перше невдале побачення. До того ж він виявився одруженим і поскупився заплатити 21 грн за чай, що я замовила у кафе «Крістал».
На цьому фоні лікар швидкої допомоги Штефан здавався просто кавалером моєї мрії. Освічений, люб’язний, балакучий – з ним я почувалася себе вільно і могла говорити на будь-які теми. Він уважно вислуховував, виявляв співчуття, ставив питання – тобто, був справжнім другом, чого мені тоді дуже не вистачало. У мене були в основному подруги і всі були зайняті своїми сім’ями і справами – всім було тоді важко, люди боролися й виживали під гнітом нерадісних новин і негативних думок. Тому запрошення приїхати до Штефана у Берлін, познайомитися з ним і його батьками я сприйняла з радістю – нарешті, щось добре відбувається й у моєму житті! Я з радістю погодилася і заходилася організовувати поїздку. Був якраз передріздвяний час і треба було встигнути зробити польську візу, доки посольство не пішло на канікули, забронювати готель і переробити ще купу справ перед від’їздом. Я наскільки була захоплена цією ідею, що одного дня, поспішаючи до відділення «Нової пошти», щоб надіслати документи на візу, розвернулася просто під мостом на Московському проспекті. Для цього мені довелося не лише перетнути 4 транспортні полоси, але й заїхати на клумбу, подолати кучугури снігу і виїхати на червоному сигналі світлофора на зустрічну смугу. Треба сказати, що зазвичай я воджу машину дуже обережно й обачливо, але не в цьому випадку. Мені конче потрібно було до Німеччини: переконатися, що справді йдеться про щось серйозне, можливо, про шанс усього життя. Невже справді вдастся покінчити з роками самотності і боротьби самотужки, забезпечити дітям краще майбутнє і, найважливіше, просто знайти безпечне місце для проживання своєї сім’ї? Я мріяла про те, як зустрінуся та познайомлюся зі Штефаном та його батьками, як розповідатиму їм про Україну і про те, що нам довелося тут пережити, як він показуватиме мені свої улюблені місця в Берліні … Але не так сталося, як гадалося.
Попелюшка сама організувала на свої гроші бал, замовила собі сукню та подолала тисячі кілометрів, щоб потанцювати з принцем. А принц не лише запізнився і з’явився лише під кінець балу, але й із останнім боєм годинника перетворився на бридку зелену жабу. Про це буде далі…
Бажаю вам щастя і щирого кохання, попри всі негаразди!
Ваша Моторна
P.S. Продовження — у категорії «Німецька епопея».
