Розділ 1 Мишко серед бабів
– Здоровенькі були! Це ви людей із потойбічного світу доставляєте? – чемно звернувся Мишко до секретарки. Дівчина не зважала не нього: втупила очі в екран і швидко клацала по клавіатурі пальцями з нарощеними вишневими нігтями. Додрукувавши абзац, неспішно підвела очі, обтяжені нарощеними віями, й зацінила відвідувача. Сіреньке худі, потерті джинси, давно не білі кросівки, стрижка: «Перукар був зайнятий, сказав завтра зайти». «Миршаве якесь, – скривилася дівчина подумки. – Чи в нього взагалі гроші є? Але то не моя справа, хай із ним тітки з бухгалтерії розбираються». Неспішно відвела нарощеного локона від засмаглого у солярії обличчя й мляво кинула:
– Третій поверх, бухгалтерія, сестри Мойри.
Тицьнула пальцем убік і повернулася до екрану.
– Щиро дякую! – Мишко розвернувся на місці, огледів розкішне, оздоблене рожевим мармуром, фойє і вирушив ліворуч до сходів.
«І тут немає ліфту, – подумки зітхнув він, хапаючись за дубове поруччя. Подолав перший прольот і зупинився, відсапуючись. – Сталінка або ще дореволюційна будівля, зі стелями під 4,30. Знаю, сам у такій живу. І теж на третьому поверсі». Як айтішнику, що цілими днями просиджує за комп’ютером, фізичне навантаження давалося йому непереливки. «Вчора я не розбігався, буть слухняним намагався, я не бився, не ганявся», — мугикав Мишко, щоб трохи підбадьорити себе. Пара — а чесно казати, десяток — зайвих кілограм, що налипли на боки за останні 10 років, давалися взнаки. «Менше нетфлікса треба дивитися, морда твоя безсоромна. І з чіпсами під пиво вечорами час зав’язати, — думав Мишко. — З тих пір, як Галі не стало, нема кому тебе приструнити і з дому на вилазки витягати. Сам, сам, все сам! А самому ліньки – та й нема для кого, чесно кажучи. Але побачимо, що можна зробити…»
Здолавши останній майданчик, Мишко зупинився перепочити. Треба було зосередитися, перш ніж постукати у страшні високі двері, за якими була бухгалтерія. І чому, власне, бухгалтерія? Хіба не відділ постачання займається власне доставкою з потойбічного світу? Або, принаймні, відділ роботи з клієнтами, що приймає замовлення. «В чужий монастир зі своїм уставом не ходять», — подумав Мишко, глибоко вдихнув, шумно видихнув і постукав трохи нижче таблички «Відділ бухгалтерського обліку К-О». Прислухався: тихо грає радіо, десь у глибині офісу чутно цокіт підборів паркетом, хтось каже в трубку: «Альо?» На його стукіт — нуль реакції. «Що означає «К-О»? – подумав Мишко. – І чому ніхто не каже: «Увійдіть?» Він ще раз коротко постукав і рішуче натиснув ручку вниз. Двері прочинилися, і Мишко обережно просунув голову в приміщення.
– І нарешті прогноз погоди, — радісно сповістило радіо.
– Соню, зроби голосніше, нічого не чути! — долинув звідкись роздратований голос у супроводі дзвону посуду.
– Та ну на тебе, Віро, ти ж знаєш за тиждень вірну погоду! Якщо забула, можу в Оракула для тебе спитати.
– А постібатися? В понеділок все одно нічого цікавого не відбувається. Ані добрих новин, ані нових клієнтів.
– Здоровенькі були, — привітався Мишко, зазираючи до кухні. — Я новий клієнт. Принаймні, потенційний, — і про всяк випадок усміхнувся.
Через товсті окуляри на нього з докором поглянула пара незрячих очей.
– Юначе, як ви сюди потрапили?
– Мене до вас направила секретарка знизу.
– Як ваше прізвище?
– Мокрий.
Дама зітхнула, поставила товстий кухоль з написом Boss на стіл, поправила окуляри і з досадою констатувала:
– Значить, таки до нас.
– А, так це у вас на обліку прізвища від «К» до «О»? — здогадався Мишко.
– Так-так, проходьте до офісу, вам треба до Лесі.
Мишко повернувся до попередньої кімнати: за столом сиділа жінка, схожа на сиву даму з кухні, але дещо молодша і більше зібрана. Волосся кольору «перець із сіллю» зібране у тугий пучок, губи стягнуті в тонку нитку, темно-синій жакет застібнутий на всі ґудзики, холодні сірі очі недовірливо примружені.
– Здрастуйте, Лесю! – бадьоро сказав Мишко.
– Для вас – Олеся Степанівна. Вас що, стукати не навчили перед тим, як увійти?
– Я стукав, аж двічі – ви не чули?
– Ні, я туговуха.
«Одна сліпа, інша глуха, а третя на що недолуга, цікаво?» – подумав Мишко. З часів школи він пам’ятав, що сестер-Мойр було три: щоправда, у греків вони всі були сліпі. Але як би вони тоді могли вести бухгалтерію?
– То що там у вас? – нетерпляче перервала хід його думки бухгалтерка. – З якої ви справи?
– Я чув, що ви людей з того світу повертаєте, – несміливо почав Мишко.
– Від кого ви таке чули? Ми реклами ніде не даємо, тим більше, на радіо.
– З інтернету дізнався. Вас нелегко було знайти!
– Ви що, хакер?
– Ні, але є знайомі у цій сфері.
– Все ясно з вами. Кого треба доставити?
– Галю, тобто Галину Михайлівну Мокру, мою дружину, – Мишко хотів додати «покійну» чи «колишню», але втримався. Подумки він бачив Галю живою.
– Зараз подивлюся, який у неї баланс за рахунком. – Олеся вдягла окуляри, ввімкнула монітор (у цій конторі явно берегли електрику) й почала відкривати та переглядати таблиці.
Тим часом до кімнати увійшла третя сестра, молодша і симпатичніша за перших двох Мойр. Мишко посміхнувся їй, не певний, чи вона його бачить, підняв руку і кинув: «Хай!» Та соняшно усміхнулася у відповідь, підійшла, простягла руку і представилася: «Софія!» Мишко потиснув теплу, м’яку долоню і подумав, що якщо в бухгалтерії і є душа, яка розуміє його, – то це саме Соня. На неї можна буде покластися, якщо з двома іншими сестрами домовитися не вдасться.
– Соня у нас дурна, тримаємо її на півставки, щоби вдома сама не сиділа. Тут вона принаймні під наглядом. Не варто на неї розраховувати, – кинула Олеся, на хвильку відвернувшись від екрану і кинувши на Мишка багатозначний погляд поверх окулярів.
Мишко з жалем поглянув на Соню. Та відповіла йому променистою усмішкою і, відвернувшись, почала поливати квіти на підвіконні.
– Квіти люблять, щоби з ними розмовляли, — пояснювала Соня невідомо кому. — Можна й співати, але треба знати, що саме. Від поганих пісень вони зав’януть. Я, про всяк випадок, нічого не співаю, ділюся з ними новинами, але лише добрими! А ще цікавлюсь їх здоров’ям: чи не треба їм чогось? Від того вони так добре й зростають у нас — завжди є кому їх вислухати.
«Дурдом «Сонечко»», — подумав Мишко, мріючи скоріше вирватися звідси.
– Так, юначе, дивіться сюди уважно, щоб по два рази потім не перепитували, — смикнула його Олеся.
Мишко підійшов і дивився на екран. На ньому красувався стовпчик незрозумілих цифр з позначками «плюс» та «мінус», що закінчувався жирним червоним результатом: -3805.
– І що це значить?
– Заборгованість числиться за вашою Галею. І поки ви її не погасите, про жодне повернення, тим більше з того світу, не може бути й мови. По-хорошому, там мав би бути плюс, але оскільки ви самі нас знайшли і до нас звернулися, то ми, так і бути, зробимо для вас знижку, як для нового клієнта.
– І що це значить? Тобто, скільки я вам винен грошей?
– Гроші нічого не важать, — прогриміло від входу до кухні. В отворі виросла статна фігура головного бухгалтера з кухлем Boss. – Ви би, юначе, краще поцікавилися би для початку, як працює компанія «Харон Анлімітед», які послуги вона надає та на якій основі діє.
– Я пробував довідатися, але ніде нічого ясно не написано. Може, дасте мені якусь брошурку чи проспектика?
– Ні, не дамо. У нас такого не водиться: вся інформація суворо конфіденційна. Крім того, ви повинні зобов’язатися нікому не розповідати все, що тут побачите та почуєте.
– Клянусь! Ось вам хрест!
– Я ще не закінчила. Не постити у соціальних мережах, не розкривати у листуванні, не повідомляти по телефону, не давати інтерв’ю та не передавати у тій чи іншій формі третім особам.
– А телепатично можна?
– Звісно! Телепатія – це наше майбутнє, – радісно відгукнула Соня, припинивши на мить протирати листя фікуса вологою ганчіркою.
***
Любі друзі! Починаю викладати окремі розіли свого нового роману під робочою назвою «Назад до життя!». Ідея написати про потойбічний світ була у мене давно, але викристалізувалася після того, як я побачила оцю картину “Орфей і Евридика” у Відні, у палаці Бельведер. Дуже захотілося осучаснити цей міф. Напишіть, чи подобається вам і що можна було б виправити. Книга вже закінчена, наразі вичитую її і збираються опублікувати до кінця року.
Будьте здорові!
Ваша Моторна
