Оповідання із сучасного життя «Покой» Наталії Соколовської принесло мені стрічкою друзів у Фейсбуці. Я його прочитала, на свою голову, і воно третій день не дає мені спокою. Напишу свої думки з цього приводу, але спочатку опишу коротенько, в чому суть, для тих, хто не хоче або не має часу читати російською журнал «Знамя» (what?). В ньому йдеться про жахливі умови, в яких опинилися ті, що потребують невідкладної медичної допомоги у ковідному Ленінграді (пардон, Санкт-Петербурзі). Описуються події 2020–2021 років, але не відпускає відчуття, що читаєш продовження «Блокадних щоденників». Майже 80 років пройшло і майже нічого не змінилося: владі так само начхати на людей, що вихворюються вдома або помирають у хоспісах, на які вже давно перетворилися пострадянські безкоштовні лікарні. Але я зараз не про політику. Перша думка, яка виникла у мене після прочитання оповідання: «Це ж і є те саме майбутнє, яке будували ці люди!» Це майбутнє, що настало для цих пенсіонерів, для яких немає інвалідних візків і яких родичі вимушені «прилаштовувати на топчані», що стоїть на облізлому лінолеумі у коридорі, відсунувши вбік «вузлик із одягом» (це точно 2020, не 1943?). Вони ж мріяли жити при комунізмі — і будували його, твердо відмовившись від віри у Бога, віруючи, натомість, у Комуністичну партію.
– У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — дипломатично чемно сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо і давно перестало вірити казкам про бога.
Тут іноземець утнув таку штуку: встав і потиснув здивованому редактору руку, сказавши при цьому слова:– Дозвольте вам подякувати від щирого серця!
Михайло Булгаков «Майстер і Маргарита»
Я вірю, що більшість із них усе життя працювали сумлінно, були патріотами і сподівалися на краще майбутнє, в якому «всім від потреб — усім за здібностями». Або навпаки, але щоб неодмінно усім.
І ось, це майбутнє настало. Швидко і невідворотньо, та й так, що ніхто не сподівався. Причому — для всіх рівномірно. У цьому майбутньому від ковіду мруть як убогі пенсіонери, так і багаті олігархи. Днями перекладала свідоцтво про смерть одного українсько-російського олігарха, який останні 20 років провів у Монако, на борту однієї з найдорожчих у світі яхт, в обіймах 20-річної моделі. Помирати, як це у них заведено, приїхав на батьківщину, де його й ухопив кондартій, себто ковід, в одній із обласних лікарень.
«Майбутнє вже тут. Воно просто нерівномірно розподілене», — сказав письменник-фантаст Вільям Гібсон, маючи на увазі Теслу і пересадку стволових клітин. А я вам кажу: «Майбутнє вже тут. І звуть його «смерть»». Їй все одно, які у вас плани, втомились ви чи ні, що б в іще хотіли прикупити або з’їсти, куди б ви хотіли поїхати у відпустку… Майбутнє вже тут, воно із нами. Наразі воно справджуєтеся для тих, кому 70–90 років. Далі черга за нами: для нашого покоління невмолимо і невідворотньо настане майбутнє, яке ми будуємо просто тут і зараз.
Що ми можемо зробити, щоб не скінчити свої дні в обласній «больничці» на топчані поряд із вузлом одягу? Просто зараз усвідомити, що кожен наш крок, кожна наша дія веде до того чи іншого варіанту майбутнього. Нашого спільного майбутнього.
«Найкращий спосіб передбачити майбутнє — це винайти його».
Алан Кей, вчений-інформатик
Купили пакетик чіпсів? Ще більше збагатили і без того багату корпорацію, підштовхнули її й надалі випускати непотріб, що вкорочує людям життя. З’їли чіпси — заплямили руки, нанесли шкоду своїй печінці й жовчному, набрали ще кілька грамів зайвої ваги.
Пішли гуляти й дорогою нашпатрали вишень у полі? Побалували дитину у собі, відчули щастя, гармонію з природою, збагатили своє тіло вітамінами, помолодшали, порадували рідних і близьких успішкою, коли повернулися додому.
Кожна дія, кожен крок у той чи інший бік день у день наближають нас до нашого невідворотного майбутнього. Якими ми будемо у ньому? Яким буде воно для нас? Чи станемо ми тягарем для рідних і близьких, для медсестричок і доглядачів, — тілом, яке треба перевертати з боку на бік, якому треба міняти підгузника чи судно, яке доведеться тягати з лікарні додому й назад? Або ж, як Борис Патон, бігатимемо, плаватимемо й ходитимемо на лижах (й керуватимемо Академією наук, ги-ги), доки нам не виповниться 100 років?
Я вже писала про це у дописі «Два сценарії вашого майбутнього: який із них виберете ви?» і про те, як якомога довше залишатися молодою, жвавою й енергійною. З тих пір пройшло півтора «коронні» роки і майже нічого не змінилося: події лише прискорилися. І майбутнє наближується невідворотньо. Зараз не можна плисти течією: на це вже не залишається часу. «Серединного шляху» немає: шлях середньостатистичної людини на сьогодні — це ожиріння, діабет, підвищений артеріальний тиск, інвалідність і смерть, що настає на 20–30 років раніше внаслідок раку або серцево-судинного захворювання.
Якщо плисти за течією, дозволяти Нетфліксу вибирати для себе серіал на вечір, Фейсбуку — показувати котиків, а холодильнику — замовляти їжу з доставкою із супермаркету, скоро до вас в гості завітає дядя Альцгеймер, і тоді майбутнє зовсім не турбуватиме вас. Як, утім, і все інше.
Єдиний шанс уникнути майбутнього, підготовленого «за замовчуванням» для всіх, — це впевено й усвідомлено крокувати до майбутнього, яке обрали собі ви. Покращуючи своє здоров’я і життя, ви покращуєте життя та здоров’я інших. Ви слугуєте прикладом для тих, хто вас оточує, і для прийдешніх поколінь. Для яких майбутнє теж колись настане незвортньо. Яким воно буде? Залежить також і від вас.
Отже, вибирайте просто зараз і починайте робити невеликі кроки до свого кращого майбутнього. Робіть це свідомо: кожного вечора обдумуйте, чим сьогоднішній день був кращим за вчорашній. Знайдіть щось хороше і подякуйте Богові за це, за всіх своїх рідних і близьких, і за те, що ви ще живі. Поки ви живі — можливо все. І майбутнє змінюється на краще кожної секунди. І змінюєте його саме ви!
Будьте щасливі!
Ваша Моторна
